Розділ 14

— Вони перші почали нас дражнити! — кричав один із голосів, тоненький, дитячий, дівочий.

— Не бреши! Ти постійно їх дражниш, — відповів інший голос, хлопчачий.

За мить у вітальню вбігли троє дітей-мутантів. Хлопчик років одинадцяти, худорлявий, з розпатланим каштановим волоссям, і дві дівчинки, теж з каштановим волоссям — одна старша, близько дев’яти років, інша зовсім маленька, років шести.

— Бабусю Віллоу! — хлопчик підскочив до старенької і почав скаржитися. — Вони знову дражнили хлопчиків! Райлі та Ріка! Я сказав їм припинити, а вони не слухалися, і мені довелося битися з хлопцями!

Дівчатка відразу почали говорити, перебиваючи одна одну і активно жестикулюючи, доводячи, що все було «зовсім не так». Бабуся Віллоу підняла руку — і шум миттю стих. Вона подивилася на дівчаток: спокійно, але так суворо, що ті одразу ж притихли.

— Райлі, Ріко, — сказала вона тихо. — Я скільки разів вам казала: провокувати інших — погано. Ви розумні дівчатка і чудово це знаєте.

Дівчата опустили голови, переступаючи з ноги на ногу. Робін все ще супився, але вже помітно заспокоївся.

— А ти, Робіне, — додала Віллоу, переводячи погляд на хлопчика, — міг би вирішити всі словами. Битися — не вихід.

Вона взяла ножа, акуратно відрізала ще три шматки пирога і простягла дітям.

— Ось ваш пиріг. А тепер марш по кімнатах. Усі троє. І щоб більше сьогодні жодних розбірок.

Діти слухняно взяли пиріг. Дівчата тихо буркнули щось на кшталт вибачень, Робін кивнув бабусі і повів сестер до дальнього коридору. За хвилину будинок знову поринув у тишу.

Калі мовчки дивилася їм услід. Вона бачила перед собою не мутантів, а звичайнісіньких дітей. Лише зовнішність і видавала їх.

Бабуся Віллоу проводила дітей поглядом, поки вони не зникли, і тоді важко зітхнула. У це зітхання ніби вмістилися нескінченні роки.

— Це мої онуки. Робін, Райлі та Ріка, — сказала вона спокійно. — Діти моєї дочки.

Калі відклала тарілку. Дрейк теж більше не торкався пирога.

— Коли почалася війна, — продовжила бабуся Віллоу, — чоловік Олівії пішов воювати. Хорошою людиною був. Вірний. Він загинув майже одразу, а ми залишились. І одержали пристойну дозу радіації.

Вона говорила без надриву, без сліз. Як людина, яка давно прожила цей біль і навчилася дихати спокійно.

— Тоді ходили чутки про ліки. Про чудо-засіб, який нібито рятує від мутацій. Ми повірили. А хто б не повірив у такий шанс, коли хворий? І вирушили в дорогу. Дорога була довгою… надто довгою.

Бабуся Віллоу на секунду замовкла, дивлячись кудись повз Калі та Дрейка.

— Олівія не витримала. Вона отримала більше радіації, ніж ми. Почала… дичавіти. Втрачати себе. Її останні розумні слова були не про біль. Не про страх. Вона благала врятувати дітей.

Калі стиснула губи. Дрейк ледь помітно кивнув, ніби визнаючи важливість цих слів.

— Я пообіцяла їй, що подбаю про них, — сказала бабуся Віллоу. — І відпустила. Щоб Олівія змогла втекти якнайдалі, перш ніж стала б диким мутантом і нашкодила б дітям. Я дотрималася слова. Я знайшла цю лабораторію. Нам дали ліки. Тільки це виявилося не порятунком.

Вона подивилася на стіл, на недоїдений пиріг.

— Їхні тіла зупинилися у розвитку. Назавжди. Вони розумні, кмітливі, багато що розуміють, багато чому навчаються, але психологічно не ростуть. Не можна подорослішати, коли тіло не дає рухатися далі. Вони застрягли у своєму віці.

У її голосі не було скарги — тільки тиха втома.

— Це прокляття, — чесно сказала вона. — Але і життя. Я тримаюсь за нього. І, — бабуся Віллоу дозволила собі слабку усмішку, — потай сподіваюся. Може, колись хтось винайде кращі ліки. І мої онуки все ж таки виростуть.

У кімнаті знову повисла тиша. Не важка — просто справжня. Така, де не хочеться перебивати. І в якій хочеться вірити, що одного разу все справді зміниться.