Розділ 13

Бабуся Віллоу відчинила двері так, ніби вже знала, хто саме стоїть на порозі. Невисока, худа, але від неї віяло такою силою та спокоєм, що Калі мимоволі розпрямилася. Очі — тьмяно-сірі, але не сліпі. Навпаки, здавалося, що вони бачать набагато далі, ніж мають.

— Проходьте, діти, — сказала вона м’яко, наче зверталася до своїх онуків. — Не можна стояти на вітрі з тяжкими думками.

Макайла ледь помітно кивнула, ніби підтверджуючи: так, саме так вона завжди говорить. Усередині будинок виявився несподівано затишним, незважаючи на старі, потерті меблі.

— Ходімо до вітальні, — сказала бабуся Віллоу, запрошуючи жестом пройти. — Сідайте. Я спекла пиріг. З ожиновим варенням. Для хороших гостей — саме те.

Калі навіть не встигла сказати «не варто», як бабуся Віллоу вже поставила на стіл пиріг, розрізала його впевненою рукою, розклала по тарілках і налила чай.

— Їжте, — додала вона. — Важкі розмови легше йдуть, коли у шлунку не порожньо.

Калі з Дрейком сіли на диван і взяли по тарілці з пирогом. Талулла і Макайла влаштувалися по обидва боки від них, ніби ненав’язливо позначаючи, що гості під їхнім захистом.

Дрейк першим заговорив:

— Ми прийшли у справі. Ми шукаємо одну лабораторію. Вона десь неподалік від вашого поселення. І людину, яка в ній всім заправляє — Лаймена Хескелла.

Калі додала:

— Він небезпечний. Дуже. І для людей, і для мутантів. Ми намагаємось його знайти, щоб зупинити.

Бабуся Віллоу повільно прожувала пиріг, потім поставила тарілку, зчепила пальці і нахилилася вперед.

— Знаю ту лабораторію, — голос її став сухим, рівним. — Старий, ще довоєнний об’єкт. Занедбаний багато років тому. А зараз… так, там знову хтось ворушиться. Видно вогні ночами, чути звуки машин. Мої намагаються туди не ходити. І правильно роблять.

— А ім’я? — запитав Дрейк. — Лаймен Хескелл. Вам знайоме воно?

— Імені такого я не чула, — відповіла вона без тіні сумніву. — Але хто б там не був… це не той, кого варто турбувати без потреби. Лабораторія стоїть трохи далі, осторонь, за нашими кордонами. Її в довоєнні часи збудували люди. Там проводились небезпечні експерименти. Над людьми. Ще тоді.

Калі відчула, як холодок прокотився по спині. Будинок був затишний, пиріг — солодкий, але слова бабусі Віллоу пролунали так, ніби у кімнаті знизилася температура.

— Ми туди все одно підемо, — тихо сказала вона.

Бабуся Віллоу підвела погляд, і сірі очі ніби стали прозорішими.

— Я знаю.

Бабуся Віллоу хвилину мовчала, а потім знову заговорила.

— Ви двоє… — вона повільно обвела їх поглядом, ніби розглядала не обличчя, а щось глибше, за шкірою. — Вперті. Гарячі. Ідете туди, куди нормальні істоти не сунуться. Але іноді саме такі й приносять користь світові, — тихо додала вона, наче неохоче. — Гаразд. Якщо вже прийшли — слухайте далі. Та лабораторія — велика будова, добре захищена, з огорожами та сигналізацією, тож її відразу видно з дороги. Там техніка, спостереження, охорона. Я не знаю, що саме відбувається всередині, і ходити туди людям я не радила б. Але якщо хочете перевірити — я вас не тримаю. Своїм людям я заборонила наближатися до лабораторії після того, як дізналася, що там з’явилася активність. Ми не шукаємо проблем.

Калі та Дрейк кивнули, розуміючи, що тепер їм потрібно самостійно вивчити обстановку. Макайла додала, що знає дорогу і зможе провести їх через безпечні стежки, щоб менше потрапляти на очі стороннім. Бабуся Віллоу дозволила їй супроводжувати Калі та Дрейка.

— Будьте обережні, — сказала бабуся Віллоу. — Лабораторія — чужа територія. Там може бути будь що.

Калі з Дрейком пообіцяли, що будуть обережні. Бабуся Віллоу усміхнулася:

— Добре. Можете трохи відпочити і Макайла вас відведе, поки світло. Якщо потім захочете залишитись, то можете переночувати у мене.

Дрейк з Калі подякували бабусі Віллоу за гостинність і взяли ще по шматку пирога. Вони трохи розслабились, коли раптово двері в будинок відчинилися і почувся тупіт, гуркіт і обурені крики.