Розділ 12

Калі озирнулась і, ступивши ближче до Макайли, тихо запитала:

— А куди ми зараз йдемо?

— До бабусі Віллоу, — відповіла та, ніби це був найочевидніший напрямок у світі.

Калі моргнула.

— Це… твоя бабуся?

Макайла хмикнула, посміхнувшись так, ніби питання було дурним.

— Ні. Бабуся Віллоу — це старійшина. Лідер Олд-Холоу. Але вона нам як мама і бабуся, бо піклується про всіх.

Вони вийшли на головну вулицю Олд-Холлоу і Калі сповільнила крок. Важко було не розглядати все довкола. Поселення було схоже на інші поселення Пусток. Будинки тут були старезні, більшість мало криві дахи, перекошені балки, з виступаючими іржавими трубами. Дивно, але все це ще трималося, наче волею тих, хто тут живе.

І довкола — безліч мутантів.

Літні, середнього віку, молоді, діти. І всі вони зараз уважно дивилися на двох чужинців. І в їх поглядах читалися різні емоції.

Інтерес.

Байдужість.

Роздратування.

Іноді — відверта ворожість.

А діти… діти були найбезцеремоннішими. Вони показували пальцями, шепотілися, один хлопчик навіть підскочив ближче, щоб краще розгледіти Дрейка, і той від несподіванки пирхнув. Калі вчепилася в його руку так міцно, що кісточки побіліли. Дрейк трохи стиснув її пальці у відповідь, ніби говорячи: «я поруч». Макайла помітила все одразу — у неї очі взагалі, здавалося, були скрізь. Вона обернулася, її голос став трохи м’якшим.

— Ви не хвилюйтеся. Поки ви зі мною — ніхто до вас не підійде і, тим більше, не скривдить. Вони просто не люблять, коли сюди заходять люди. Не звикли. І не всі вважають, що це гарна ідея.

Калі кивнула, але пальці не розтиснула — ніби Дрейк був єдиним якорем у морі поглядів.

— Просто поводьтеся дружелюбно, — продовжила Макайла. — Ось і все. Проблем не буде.

Дрейк смикнув бровою:

— А якщо хтось забажає проблем? Чи почне провокувати?

Макайла навіть не сповільнила кроку, просто кинула через плече:

— Тоді ігноруйте. Вони швидко охолонуть, якщо не побачать реакції. Тут багато гарячих, але не дурних.

Вона усміхнулася їм — спокійною, впевненою усмішкою людини, яка знає цей світ краще за інших.

— Повірте, ви під надійним захистом.

Біля хвіртки вони зупинилися. Будинок виглядав старим, але доглянутим і навіть милим: на ґанку стояли керамічні горщики з квітами, які, здається, виживали виключно на силі впертості бабусі Віллоу. Макайла вже підняла руку, щоб постукати, але Талулла перехопила її зап’ястя і, хитро примружившись, сказала:

— Стривай, люба. Ти, як завжди, хочеш обійтися без передмов, а гості навіть не знають, куди йдуть.

Макайла пирхнула, але зупинилася. Талулла повернулася до Калі та Дрейка зі смішинками в очах.

— Коротше… вам варто дещо знати про особливості бабусі Віллоу.

Дрейк схрестив руки, виразно піднявши брову.

— У неї що, зелена шкіра? Чи замість рук — кинджали?

Талулла розсміялася так щиро, що Макайла похитала головою, але теж не стримала усмішки.

— Ні, їй до кинджалів далеко, — посміхнулася Талулла. — Хоча іноді вона ріже словами не гірше за них. Її особливість в іншому. Бабуся Віллоу… бачить майбутнє.

Калі застигла. Дрейк теж, але він, як завжди, швидше знайшов слова:

— Бачить… як? Прямо бачить? Чи «віщі сни та карти Таро»? — голос його був скептичний, але не грубий.

— Ніхто не знає, як точно, — знизала плечима Талулла. — Дар просто є. Жодних пояснень. Жодної логіки. Але передбачення її збуваються надто часто, щоб це було збігом.

Макайла подалася вперед, її серйозність трохи остудила веселість Талулли.

— І вам треба, — сказала вона тихо, — ставитись до цього з повагою. Не ставити під сумнів її дар. Вона не любить, коли її називають фантазеркою. А ви — люди. Це вже привід бути акуратнішими.

Калі і Дрейк переглянулись. Обоє — з однаково обережним виразом. І обоє — з однаковою недовірою в очах. Але вголос Дрейк відповів:

— Ми будемо ввічливими.

— От і чудово, — усміхнулася Макайла. — Тоді вперед.

Вона нарешті повернулася до дверей, постукала тричі — впевнено, але шанобливо. Усередині одразу почулися кроки. Тяжкі, повільні. І голос, хриплуватий, але ясний:

— Заходьте. Я на вас чекаю.