Розділ 10

Ранок видався прохолодним, вологим, ніби ніч не поспішала йти, чіпляючись за землю туманом. Калі застібнула куртку, Дрейк перевірив револьвер, і вони пішли до таверни, де Талулла вже чекала на них. Вона стояла нерухомо, як статуя, спершись плечем на стіну, і лише кивнула на знак привітання.

— Готові? — коротко спитала вона.

— Так, — відповіла Калі, хоч усередині все тремтіло від суміші хвилювання та передчуття цікавої пригоди.

Вийшовши за стіни Феллон-Кріка, вони рушили одразу до лісу — не дорогою, а ледве помітною стежкою, яку ніхто сторонній не знайшов би. Талулла йшла впевнено, ступала безшумно, ніби знала тут кожну гілку і кожен камінь. Спочатку шлях був простим, тільки волога трава і низькі кущі, але що далі вони заглиблювалися, то густіше ставали дерева. Калі помітила, що Талулла кілька разів змінювала напрямок, ніби перевіряла, чи хтось не стежить.

— Чи часто тут ходиш? — тихо спитав Дрейк.

— Постійно, — відповіла вона. — Це одна із стежок до поселення.

Ліс навколо поступово змінювався: дерева ставали кривими, наче їх одного разу зігнув сильний вітер, а потім забув повернути у нормальний стан.

— До гір залишилося хвилин десять, — сказала Талулла, коли вони пройшли через невелику галявину. — А потім піднімемося гірською стежкою і спустимося в лощину.

— У лощину? — перепитала Калі.

— Так, — відповіла Талулла, продовжуючи йти вперед. — До війни там ховалося невелике дослідницьке містечко, а тепер там влаштувалися мутанти. Чудове, захищене місце.

Ліс розступився зненацька і перед ними виросли сірі кам’яні схили. Гори не були високими — скоріше масивними, міцними, як старі велетні, що дрімали біля землі. Їхні вершини тонули в легкому серпанку, а біля підніжжя тяглася вузька стежка, ледь помітна, наче намальована недбалою рукою художника.

— Ми майже прийшли, — сказала Талулла, не зменшуючи кроку.

— Ти ж підеш з нами? — уточнив Дрейк.

— Звісно. Без мене вас туди не пропустять, — Талулла тихо хмикнула. — Вони ж не знають, як ви виглядаєте. А чужих охорона не пропускає.

Стежка вилася між кам’яними виступами. На той час туман уже розтанув, але повітря все ще було холодним.

— Не відставайте, — сказала Талулла. — Ми майже на місці.

Талулла вела їх усе вище вузькою гірською стежкою. Каміння під ногами було гладким — стежкою явно часто ходили — а по краях росли низькі кущі, що чіплялися за штанини. Вітер тут був холодніший, ніж унизу, і Калі кілька разів зіщулилася, пошкодувавши, що не зав’язала шарф.

— Поселення називається Олд-Холлоу, — сказала Талулла, не обертаючись. — До війни воно називалося Нью-Холлоу, але мутанти вирішили, що ця назва тепер не підходить.

Вони піднімалися недовго, поки досягли відомої лише Талуллі точки. Повернувши праворуч, Талулла почала спускатися і Дрейк з Калі пішли за нею. Кам’яна стежка поступово стала ширшою, а гори з боків розсунулися, відкриваючи прохід.

— Ми майже прийшли, — сказала Талулла.

Але раптом вона зупинилася так різко, що Калі і Дрейк мало не налетіли на неї. Важко зітхнувши, Талулла обернулася до них. В її обличчі не було тривоги, але й звичної спокійної впевненості теж.

— Перш ніж ми ввійдемо в Олд-Холлоу, вам треба дізнатися про нього дещо важливе, — сказала вона тихо, ніби боялася, що гори підслуховують. Перевівши погляд з Калі на Дрейка, Талулла продовжила. — Не хочу, щоб це стало для вас несподіванкою.