Розділ 6

Реймонд йшов попереду, показуючи дорогу до таверни. Вулиця, якою вони йшли, була відносно чистою, що вже дивувало гостей. У Феллон-Кріку явно дбали про порядок, незважаючи на складні умови життя.

— Це місто існувало ще до війни, — почав розповідати історію міста Реймонд. — Тоді це було невелике селище, де мешкали робітники з місцевого заводу. Після вибухів сюди почали стікатися біженці. Багато хто не дожив тоді до зими — радіація і голод зробили свою справу. Але ті, хто вижив, почали зміцнювати поселення. Укріплення, які ви бачили біля воріт, збудовані ще з тих часів.

— А мутанти? Вони одразу почали селитися тут? — спитала Ханна, озираючись на всі боки.

Реймонд похитав головою.

— Ні. Перші з них прийшли сюди років за двадцять після війни. Тоді їх ще боялися. Але поступово зрозуміли, що вони не такі, як дикі мутанти Пусток. Зміни в їх організмі зупинилися, вони зберегли розум. Їм пощастило з ліками, які вводили тим, хто зазнав радіації у перші дні війни.

Дрейк, що йшов поруч із Калі, уважно спостерігав за перехожими. Вони нарешті побачили перших мутантів. Ті рухалися повільно, майже розмірено, але при цьому їхні очі, хоч і трохи каламутні, наче п’яні, здавались уважними.

— Вони мають не такий вже й поганий вигляд, як я очікував, — тихо зауважив Дрейк. — У багатьох є волосся. Адже дикі мутанти завжди лисі.

— Так, це одна з особливостей, — кивнув Реймонд. — У місцевих жінок і чоловіків волосся росте, хоча воно рідше, ніж у людей. Щоправда, шкіра все одно залишається… трохи проблемною.

Калі з цікавістю розглядала мутантів, що проходили повз неї. В одних шкіра була облізла, але відносно цілісна. В інших, особливо тих, хто, за словами Реймонда, отримав ліки пізніше, шкіра майже обтягувала череп, а носа не було. Попри це вони виглядали цілком нормальними, на відміну від тих, кого вони бачили на Пустках.

— Їх тут багато, — зауважив Кай, розглядаючи жінку-мутанта, чиє довге, рідке волосся було заплетене в акуратну косу. — І всі такі різні.

— Звичайно, — озвався Реймонд. — Це їх дім. Місто стало для них притулком. Тут їх прийняли, а головне — захистили. Місцеві швидко зрозуміли, що мир із розумними мутантами вигідніший, ніж ворожнеча.

— А як ви справляєтеся з тими, хто отримав ліки пізніше? Адже вони, судячи з вигляду, постраждали сильніше? — спитала Ханна. — Чи вони теж безпечні?

Реймонд ненадовго замислився, перш ніж відповісти.

— Це правда, вони постраждали більше. Ліки вже не могли відновити їх повністю. Але їхній розум теж зберігся, хоча навички та інтелект трохи гірші будуть. Такі мутанти зазвичай займаються важкою роботою або живуть усамітнено. Але вони безпечні. Агресії немає.

Калі відчувала, як її все більше охоплює повага до міста. Тут люди та мутанти знайшли спосіб співіснувати, чого вона раніше не бачила ніде.

— Ось ми й прийшли, — сказав Реймонд, показуючи на велику будівлю з дерев’яною вивіскою. На ній синьою фарбою було написано: «Таверна сестер О’Муні».

Увійшовши в таверну, Дрейк, Калі та інші озирнулися. У приміщенні було небагато відвідувачів: двоє чоловіків похилого віку явно прийшли похмелитися, за одним зі столів снідав чоловік-мутант, а в дальньому кутку сиділа жінка-мутант. Вона була лиса, з блідою, сіруватою шкірою, що нагадувала тонкий папір, і величезними тінями під очима. Жінка читала книгу, неквапливо потягуючи каву.

— Це Нора Кейсі, — тихо сказав Реймонд. — До неї краще не підходити.

Всі кивнули, намагаючись навіть не дивитись у її бік.

— Дарвіна тут немає? — так само тихо спитала у батька Калі.

— Ні, — озвався Реймонд. — Але він часто буває тут із Норою. Вони пара.

Реймонд попрямував до барної стійки, за якою з нудьгуючим виглядом сиділа жінка-мутант з коротким світлим волоссям. Побачивши їх, вона одразу пожвавішала, її обличчя осяяла широка усмішка.

— Ого, Реймонде, що це за натовп ти привів? — пожартувала вона, примруживши очі. — Зазвичай ти випиваєш один, та ще й вечорами. А зараз ранок, і ти з гостями. Це точно ти?

— Доброго ранку, Уно, — відповів Реймонд, не звернувши уваги на її жарт. — До мене приїхала дочка із друзями, і їх треба десь поселити. Де Таллула?

Уна відразу відкинулася назад і голосно крикнула:

— Таллуло! Де тебе чорти носять? До нас постояльці!

Зверху пролунав голос:

— Вже йду, не кричи так! — відповіла Таллула, її кроки почулися на сходах.

Тим часом Уна, не упускаючи можливості піддражнити Реймонда, продовжила:

— Так, почекай. В тебе, виявляється, є дочка? А ще вчора в тебе був тільки син. Звідки вона взялася?

Реймонд зітхнув і сухо відповів:

— Це довга історія, Уно. Не зараз.

— Гаразд, тоді я чекаю тебе ввечері, — підморгнула вона, з явним натяком. — Заодно розповіси все в деталях.