Розділ 3

Будинок Коннора та його батька виявився невеликим, але затишним, він стояв на околиці Феллон-Кріка. Калі сповільнила кроки, в її очах читалася суміш хвилювання та страху.

— Стривай, — раптом зупинила вона Коннора, коли той уже підійшов до дверей.

Хлопець обернувся, запитливо дивлячись на неї.

— Що таке?

Калі нервово проковтнула:

— Мені треба дещо пояснити, перш ніж ми увійдемо.

Коннор примружився, чекаючи пояснень.

— Справа в тому, що… мій батько… він не знає про мене, — невпевнено почала вона. — Ну, точніше він думає, що я… не народилася. Моя мати сказала йому, що у неї був викидень.

Коннор підняв брову, явно здивувавшись.

— У тебе дивна мати.

Калі посміхнулася:

— Так, ти не уявляєш наскільки.

Вона зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись, потім кинула погляд на Коннора:

— А хто твоя мама?

При цих словах обличчя Коннора стало похмурим.

— Мама померла чотири роки тому, — тихо відповів він. — Хворіла довго, батько й досі її оплакує… тож, будь ласка, не питай його про неї.

Калі зніяковіло опустила голову:

— Вибач. Я не хотіла зачепити тебе чи його.

— Все гаразд, — зітхнув Коннор. — Просто будь тактовною.

Вона кивнула. Підійшовши до дверей, Калі відчула, як її серце забилося швидше. Дрейк, помітивши її хвилювання, м’яко взяв її за руку, наче нагадуючи, що вона не одна.

Коннор дістав ключ, відчинив двері і голосно крикнув:

— Тату! Я вдома!

Десь із глибини будинку долинув спокійний голос:

— Знайшов гриби?

Коннор усміхнувся:

— Не лише гриби, а й ще дещо цікаве.

Почулися кроки і вони побачили високого чоловіка з різкими рисами обличчя та добрими, але втомленими очима. Побачивши Калі, він завмер, його погляд затримався на ній.

— Ти дуже схожа на Ліанну… — промовив він, примружившись. — Хто ти?

Калі глибоко вдихнула, відступивши на крок назад, але Дрейк трохи стиснув її руку, підтримуючи.

— Мене звуть Калі, — сказала вона. — Я… твоя дочка.

Реймонд завмер, наче час довкола нього сповільнився. Його очі округлилися, він мав приголомшений вигляд.

— Що? — видихнув він, оглядаючи її з голови до ніг, наче намагався зрозуміти, що відбувається. — Як… Це не може бути. Ліанна сказала, що…

— Вона збрехала, — тихо відповіла Калі. — Я жива.

Реймонд відступив назад, не відриваючи погляду від дочки. На його обличчі позначилося стільки емоцій, що він не одразу знайшов, що сказати. Нарешті, зібравшись з думками, він жестом запросив усіх пройти до вітальні.

— Давайте сядемо, — запропонував він, його голос все ще звучав трохи розгублено. Потім він глянув на сина. — Конноре, сходи на кухню, постав чайник і принеси чашки.

Коннор кивнув, кинувши погляд на Калі, і зник у глибині будинку.

Всі розсілися: Калі і Дрейк влаштувалися на дивані, інші зайняли стільці та крісла. Реймонд сів навпроти, довго дивився на Калі, немов боячись, що вона зникне, якщо він відвернеться.

— Поясни мені, — нарешті сказав він, — чому твоя мати збрехала?

Калі глибоко вдихнула, намагаючись підібрати слова.

— Вона вважала, що тобі не потрібна сім’я, — відповіла вона. — Сказала, що ти не хотів дітей, що для тебе вони були надто великою відповідальністю.

Реймонд гірко посміхнувся.

— У двадцять років я справді не хотів дітей, — визнав він. — Я боявся відповідальності, вважав, що ще надто молодий. Та й наші стосунки з твоєю матір’ю… Це не було чимось серйозним. Я був дурним і безрозсудним.

Він на секунду замовк, потерши лоба, ніби згадуючи щось болюче.

— Але потім… Після кількох років поневірянь, коли я зустрів твою матір знову, я хотів усе виправити. Я спитав її про дитину, сподівався, що я ще маю шанс… — Реймонд насупився. — Але вона збрехала. Сказала, що в неї був викидень. Вона була такою ж безтурботною, як і раніше. І я знову від неї пішов.

Калі мовчки слухала, відчуваючи, як у її грудях змішуються гнів, образа та смуток.

— Думаю, доля покарала мене за те, що я тоді покинув її на початку вагітності, — продовжив Реймонд, його голос став тихішим.

Калі насупилась.

— Покарала? Що ти маєш на увазі?

Реймонд на секунду заплющив очі, ніби збираючись із духом, перш ніж відповісти:

— Після того, як я вдруге пішов від твоєї матері, я зустрів іншу жінку. Її звали Сара. Вона була дивовижною. Я справді покохав її. Але вона вже тоді була хворою. Я сподівався, що зможу допомогти їй, вилікувати її.

Він зробив паузу, його обличчя потемніло від болю.

— Ми одружилися. У нас народився Коннор. Але її здоров’я стало лише гіршим. Вона не витримала. Померла чотири роки тому.

Калі відчула, як її серце стислося.

— Я завжди вважав, що це кара за мої помилки, — сказав Реймонд, опустивши погляд. — За те, що я покинув твою матір і навіть не спробував стати тобі батьком. Доля забрала в мене Сару і залишила одного виховувати сина.

Він підняв погляд, сповнений смутку, але також і ніжності.

— Якби не Коннор, я просто не зміг би жити далі. Тільки заради нього я досі тут.

Калі не знала, що сказати. Все, що вона думала про свого батька, перевернулося з ніг на голову. Вона бачила перед собою не байдужу людину, а чоловіка, який пережив багато болю та зробив чимало помилок, але все ж таки знайшов у собі сили жити далі заради своєї дитини.