Нічна гостя

Кілька місяців потому… 

Того вечора погода не вдалася. Дощ лив як із відра із самого початку дня, і ввечері він не припинився. Більшість жителів міста воліли сидіти по домівках і не показувати носа.

Але для Дункана зараз це було дуже доречно. Дощ чудово грав йому на руку, адже тепер шанси на те, що поліція міста, що чергувала зазвичай ночами на вулицях, сиділа у своїх сторожових будках була набагато вища, і навряд чи комусь із них вистачило б розуму прийти до одного з найвіддаленіших будинків міста, у якому давно ніхто не жив. Для Дункана це означало, що його план може пройти набагато легше, ніж він міг навіть припустити. Він чекав на кількох гостей.

Його, зараз вже найкращий друг, Фред, нехай вони й не були знайомі так довго, теж був тут. Він постійно нервово поглядав на годинник. Наближалася година приходу гостей.

Двері повільно відчинилися, пропускаючи всередину першого відвідувача. Неспішні кроки лунко розлетілися по тихій кімнаті. Звук цих кроків змусив Дункана, який зараз стояв спиною до входу й дивився у вікно, завмерти, а по тілу хлопця пробігли мурашки. Він надто добре знав ці кроки, цю ходу. Він міг би впізнати це де завгодно.

Усе ще не в змозі повірити в реальність того, що відбувається, Дункан таки знайшов у собі сили обернутися обличчям до того, хто увійшов, а точніше до тієї, що увійшла.

Дункан усе ще не вірив у те, що відбувалося, не вірив, що і справді бачив перед собою все правильно, його свідомість відмовлялася це визнавати.

Сяк-так впоравшись із собою, Дункан усе ж таки знайшов у собі сили здивовано видихнути:

— Ванесса…?   

КІНЕЦЬ