Глава 25

Усі вже давно спали. І не дивно, адже на вулиці вже давно запанувала ніч. Темне небо, прикрашене безліччю блискучих зірок сьогодні було чистим і ясним, жодної хмаринки не було видно. Численні вогні житлових будинків, вуличних ліхтарів і далеких заводів, які не припиняли свою роботу ні вдень, ні вночі, надавали горизонту якийсь неймовірний жовтувато-оранжево-червоний відтінок, при цьому надзвичайно прикрашаючи вигляд із вікна для будь-кого, хто захотів би зараз споглянути цю чарівну картину.

Цей вид, нехай він і був частково перекритий кованими віконними ґратами з химерним металевим орнаментом, у якому вгадувалися обриси й силуети всіляких механізмів, деталей, шестерень, а подекуди, навіть, тварин, був єдиним, що прямо зараз могло хоч трохи, та й підняти настрій Фрідріха, що стояв у кінці довгого, темного, і вкрай похмурого коридору, стурбовано й нервово переступаючи з ноги на ногу, не наважуючись постукати у високі масивні дубові двері. Увесь його вчорашній веселий настрій і раптова сміливість немов випарувалися щойно він ступив у цей будинок.

Він не знав, що може чекати на нього, як тільки він переступить поріг цієї кімнати. Ніколи раніше він у цьому кабінеті не бував, але багато чув. А вже господаря кабінету він давно й сам чудово знав, але це лише додавало Фрідріху причин для хвилювання, особливо, якщо врахувати, що сталося між ними напередодні.

Через кілька хвилин Фрідріх все-таки зробив глибокий вдих, і коротко тричі постукав по дверях, водночас чуючи, як його стукіт гулкою луною промайнув простір кімнати, прихованої за дверима.

— Увійдіть. — почувся з того боку низький холодний басистий голос.

Злегка напружуючи м’язи рук, Фрідріх повільно й обережно штовхнув від себе одну половинку важких дверей, заходячи всередину.

Двері за спиною Фрідріха зачинилися самі по собі, з гучним «бах», який у тиші кімнати здавався нітрохи не тихішим за гарматний постріл, через що Лоуренкрафт мимоволі здригнувся, при цьому уважно оглядаючись на всі боки, коли йому випала така унікальна можливість.

Єдиним джерелом світла тут служив широкий і високий камін у вигляді пащі вовка біля протилежної стіни, у якому зараз яскраво горів вогонь. На полиці одразу над каміном тихо цокав хитромудрий годинник у мармуровому обідку з витонченим великим циферблатом та позолоченими стрілками. Тут же, на цій же полиці поряд із таким дорогим об’єктом декору, стояв іще один годинник, цього разу вже скляний і пісочний із золотою підставкою і товстим склом зеленуватого відтінку, за яким виднівся темно-синій пісок, який, здавалося, злегка поблискував і навіть, ніби світився, у відблиску.

Неподалік каміна стояли два довгі дорогі шкіряні дивани, розташовані один навпроти одного. Поруч, ближче до вікна, праворуч від диванів і каміна, стояв письмовий стіл із безліччю різних предметів на ньому. Що саме там лежало не було видно через напівтемряву, що панувала в кімнаті, але Фрідріх хотів би про це зараз не думати. Особливо, якщо зважити на те, що жодного позитивного варіанту принаймні як для себе, він зараз не міг придумати.

На одному з диванів, обличчям до каміна і спиною до Фрідріха сидів ніхто інший, як сам Даріус фон Дрейк. Він, здається, навіть не помітив, як Фрідріх увійшов. Або принаймні вирішив не звертати на це жодної уваги. Даріус сидів, дивлячись на вогонь холодним і байдужим поглядом, розкурюючи свою товсту сигару, яку він зараз тримав в одній руці, час від часу струшуючи попіл від викуреної частини в спеціальну позолочену попільничку, що стояла на столику між диванами. На цьому столику стояла кришталева пляшка із віскі й пара склянок для алкоголю, обидві були кристально чистими й жоден із них явно не використовувався до цього моменту.

— А, Фрідріх. Як добре, що ти нарешті прийшов. Присядь. — несподівано спокійно і, здається, навіть із якоюсь несподіваною веселістю, промовив Даріус, коли Фрідріх уже був майже на середині кімнати. Фрідріха такий настрій його небезпечного покровителя дуже насторожив, але проігнорувати прохання він не наважився. На ногах, що вже трохи тряслися, чоловік обережно підійшов ближче й акуратно сів на диван навпроти фон Дрейка.

Голова підпільної мафії шумно видихнув, після чого зняв свої незмінні круглі окуляри із чорним склом і поклав на цей стіл поруч зі склянками. Його темні карі очі, з якимось хижим вогником у зіницях, кілька секунд довго й пильно розглядали Фрідріха, і, здавалося, дивилися прямо йому в душу, якщо не крізь усього чоловіка. Але через кілька секунд пауза, що повисла між ними, і напруга кудись випарувалася, Даріус знову посміхнувся, якось, навіть, по-дружньому, і наповнив обидві склянки алкоголем, що стоїть поруч. Одну склянку він узяв собі, другу, як ні в чому не бувало, простяг Фрідріху.

— Гадаю, що нам із тобою є що відзначити. — спокійно і з ноткою радості в голосі промовив фон Дрейк, легко й невимушено відкидаючись на спинку дивана, закинувши ногу на ногу.

— Х-хіба? — обережно поцікавився Фрідріх, не зовсім розуміючи, про що говорить король підпільної мафії.

— Звісно ж, друже мій. Ми зуміли уникнути вкрай великих неприємностей, які могли б нам завдати ці двоє з твого модного будинку, якби вони знайшли спосіб заявити пресі про тебе, і про те, хто насправді допомагає тобі. Це, справді, перемога в певному сенсі. — спокійно відповів Даріус. Фрідріх, почувши це, і сам трохи розслабився, але при цьому вирішив виявити додаткову обережність — аж надто несподівано це все було, як для нього.