Глава 24

У Дункана не було часу розбиратися, що за переполох виник серед співробітників будинку мод, і чому чи не кожен вважав майже своїм обов’язком щось йому написати, або спробувати зателефонувати наступного дня після усього, що трапилося. 

Усі тривожні та схвильовані дзвінки та повідомлення від колег хлопець проігнорував зовсім не тому, що йому раптово стало все одно на своїх друзів по роботі, або тому, що він не турбувався, як у них справи, особливо після всього того, через що їм довелося пройти за останні кілька днів.

Просто із самого ранку хлопця займали зовсім інші думки: майбутня зустріч із репортером. Навіть без будильника, який був зазвичай заведений, хлопець прокинувся ще до світанку і відтоді тільки й міг, що нервово й постійно повертатися в ліжку з одного боку на інший не маючи сили заснути. Кілька десятків разів він повторив свій внутрішній монолог, намагаючись морально підготуватися до того, щоб описати всю ситуацію і пояснити всю правду репортеру, з яким він мав говорити. Він ретельно підбирав кожне слово, хотів переконатися, що все буде як треба, кілька разів навіть вирішив проговорити це вголос хай навіть і тихо, щоб ще раз усе перевірити.

Потім йому набридло лежати й на зміну горизонтальному положенню прийшло безцільне постійне монотонне ходіння сюди-туди по квартирі. Добре хоч він жив на першому поверсі, інакше довелося б уже вислухати пару-трійку скарг від сусідів знизу.

Хлопець, упіймавши себе на такій думці, навіть на хвилину почав ставити собі питання про те, що цілком імовірно, що й під цим будинком міг би бути якийсь підземний поверх або щось на зразок того. Думка була тут же відігнана геть із його голови, або хлопець боявся, що почне божеволіти від параної, яка й без того вже починала роз’їдати його зсередини.

Стук у двері тут був просто як гарматний постріл, що змусив Дункана підскочити на місці від несподіванки. Хлопець швидко озирнувся навколо в пошуках чогось, що можна було б використати як зброю, або, хоча б, засоби самозахисту, якщо буде потрібно. Кому, якщо не ворогові чи недоброзичливцеві, могло б знадобитися прийти до нього з візитом у таку неприродно ранню годину.

— Це я. — голос Ванесси, що пролунав з-за дверей, відповів на німе запитання хлопця сам за себе. Дункан полегшено зітхнув і поспішив відчинити двері.

— Сподіваюся, у тебе залишилася кава. Або тобі доведеться мене тягнути на місце зустрічі. — чи не вперше в житті Ванесса змінила своє головне й незмінне правило в житті: завжди виглядати на максимум і піклуватися про свій зовнішній вигляд. Волосся було зібране в недбалий хвостик, явно поспіхом, де-не-де стирчали неакуратні пасма, сорочка, штани, чоботи й пара браслетів теж, судячи з усього, були вилучені з гардероба за принципом близького до чогось на кшталт «що перше трапилося під руку й хоч трохи підходило». На обличчі дівчини не було ні краплі макіяжу, хай навіть для хлопця вона й залишалася такою ж красунею. На обличчі Ванесси явно читалася втома та нервозність.

— Очевидно, я не один сьогодні не зміг поспати нормально.

— Очевидно. — кивнула дівчина, проходячи всередину, поки Дункан зачиняв двері.

Обидва пройшли на кухню, де Дункан заходився готувати їм каву, поки дівчина втомлено впала на стілець, не надто переймаючись тим, щоб зберігати свою звичайну ідеально рівну поставу, як вона це зазвичай робила навіть серед друзів і знайомих, усе більше через звичку.

— Вже придумала, що будеш говорити репортерові, коли він почне ставити запитання? — поцікавився Дункан поки заварював каву.

— А як сам думаєш? — Ванесса не була дуже налаштованою на такі бесіди ні про що, але сидіти в повній тиші зараз було набагато гіршим.

— Дай вгадаю: кілька десятків разів внутрішніх повторень.

— Після чого записала все на листочку й ще кілька разів перечитала, щоби бути вже абсолютно впевненою.

— Я до цього ще не дійшов. — ґмикнув хлопець.

— Аркуш спалила перед тим, як прийти до тебе. Усе одно від тебе до точки зустрічі буде ближче, ніж від мого будинку.

— А ще я маю каву.

— І це також. — кивнула дівчина.

— Думаю, як у тебе настрій питати не варто.

— А по мені хіба не видно?

— Видно. Пряме відображення мого настрою теж.

Ванесса втомлено хихикнула, але не могла із цим не погодитися.

— Думаєш усе буде так, як ми задумали? — нарешті спитала дівчина. Дункан твердо й рішуче кивнув головою.

— Звісно.

Це було частково брехнею, але чесна відповідь Ванессу не цікавила. Принаймні не зараз, не в цей момент. Усе що їй потрібно було, це почути щось, що могло б її втішити й вгамувати внутрішню тривогу і як слід підбадьорити, і слова Дункана були саме тим, що вона і сподівалася почути.

Хлопець це чудово розумів. Його й самого найчесніша відповідь зараз мало цікавила. Та й чи можна на це взагалі щось відповісти? І якщо так — то що саме це буде за відповідь?

Роздуми на цю тему обидва одночасно, нехай і не обговорюючи це, вирішили залишити пізніше. Зараз усі думки та роздуми були зайняті лише майбутньою розмовою з представником преси.