Глава 18

У місті Пайора майже не було криміналу. У всякому разі такого, про яке відверто б знали більшість містян, або за який могли б притягнути до відповідальності, якщо взагалі було кого притягувати до цієї самої відповідальності. 

Здебільшого тут траплялися лише дрібні порушення на кшталт п’яної бійки в барі, спроба дрібної крадіжки, наприклад, гаманець, або надто гучний спів на вулиці міста вночі, коли всі спали. Тут і до в’язниці навіть не надто відправляли. Робота поліції тут, хоч і добре оплачувалася, але була нудною і часто монотонною. 

Молодий співробітник майже спав на своєму робочому місці за столом, поки його не розбудив пронизливий, як для спокійної ділянки, дзвінок телефону. Хлопець злегка здивувався, але швидко прийшов до тями, і поспішив підняти трубку, одночасно намагаючись прикинути, кому й що могло знадобитися в таку ранню годину.

— Департамент поліції, чим можу допомогти?

— Я маю важливу інформацію про незаконний багаж. — спокійно відповіли з того боку. Хлопець ще більше здивувався, але поквапився взяти блокнот з ручкою.

— Про якийсь багаж йдеться, пане?

— Зброя. Кілька десятків ящиків.

— Кілька десятків ящиків із нелегальною зброєю, кажете? — перепитав поліціянт. Його колеги, почувши це, почали збиратися ближче до його столу, явно заінтриговані тим, що відбувається.

— Так. На жаль, я не зможу дати інформацію про те, звідки це знаю. Адже мій дзвінок може залишитися анонімним?

— Звісно, ​​я можу вас зрозуміти. Де, кажете, буде ця зброя?

— Вона вже є. На прихованому складі.

Полісмен поспішив записати все, що йому після надиктував анонімний співрозмовник, після чого коротко подякував за свідомість і рішення поділитися такою важливою інформацією. Інші слухали, завмерши від очікування. Таке тут майже не траплялося.

Найкмітливіші з них уже накидали службові куртки та перевіряли зброю, готуючись до виїзду на місце. Усім не терпілося взяти участь у цьому робочому завданні.

Тим часом ранок у «Virtus et decorus» тільки розпочинався. Співробітники, як і домовлялися, сьогодні вирішили вийти на роботу, але навіть дурню було б відразу зрозуміло, що все суттєво змінилося. Не було ні доброзичливих посмішок і ввічливих кивків при зустрічі, ні коротких рутинних розмов про те, у кого як пройшов день, які плани на вечір, що хтось приготував для своєї сім’ї чи чогось подібного. Атмосфера була похмурою і дещо гнітючою, у повітрі відчувалася якась мовчазна напруга і скутість, наче всі завмерли в очікуванні чогось.

Лоуренкрафт здивувався візиту співробітників. Він на них уже не чекав, особливо після вчорашнього. Від нього поведінка всіх працівників теж не сховалася. Чоловік міг часом бути не надто кмітливим, але зараз усе було ясно та очевидно як день. 

Але Фрідріх вважав за краще думати, що інші просто одумалися і готові пробачити йому його гріхи. Він щосили натягнув на обличчя удавану посмішку, намагаючись видати її за справжню і щиру, і став привітно зустрічати кожного, хто заходив у будинок мод, немов вітався з гостями на урочистому заході, а не зі своїми підлеглими по роботі. 

Хтось намагався підтримати його дивну гру й теж видавлював усмішку, намагався залишатися ввічливим, підтримати розмову, спокійно відповідати, хтось відмовчувався, дехто зовсім ігнорував його спроби, посилаючись на безліч роботи й необхідність якнайшвидше приступити до своїх безпосередніх робочих обов’язків.

Лоуренкрафт нервово ходив туди-сюди по передпокої на першому поверсі. Його непокоїла вся ця ситуація. Він нічого не міг збагнути. Що вони задумали? Що це могло означати? Чому всі раптово повернулися?

Він відчайдушно намагався знайти хоч якесь пояснення, його свідомість намагалася якось спробувати передбачити їхній план, чого чекати далі. Боявся він усе більше не за себе або, навіть, свою шкуру, а за те, що він пропустить щось важливе й головне, і не встигне попередити Даріуса. А вже він такого не пробачить і тоді залишиться тільки із жахом і трепетом гадати, на що чоловік буде здатний у своєму рішенні провчити Фрідріха за такий важливий і вагомий провал.

— Друзі. — Несподівано, навіть для себе, голосно звернувся до всіх присутніх Фрідріх. Усі здивовано обернулися, спантеличені таким несподіваним і раптовим зверненням.

— Знаю, у нас із вами далеко не завжди все гаразд. Але ж я завжди намагався піти назустріч кожному з вас, коли б ви цього не потребували. — Обережно почав Лоуренкрафт. Майстром хороших промов він явно не був, особливо з огляду на те, кому й за яких обставин він це вимовляв, але для самого чоловіка його слова звучали більш ніж переконливо, щиро та доброзичливо.

— І я хочу, щоб ви знали як сильно я ціную кожного з вас і весь той невимовний внесок, який ви вносите своєю кропіткою і старанною працею щодня, приходячи сюди.

Усі мовчки слухали. Не тому, що були зворушені його словами, або тому, що його промова була такою проникливою. Вони просто хотіли почути, куди він вів з усією цією своєю раптовою промовою.

— Я… гадаю, у нас виникли деякі непорозуміння з вами і я радий, що ви змогли знайти в собі сили забути про це й дозволити нашим із вами життям продовжуватися і йти своєю тихою мирною і спокійною течією. — Фрідріх, здавалося, на трибуні виступає перед своїми підлеглими. — Зараз для мене, як і для всього нашого славного та рідного дому мод, важливо триматися разом. І зараз…