Глава 17

— Думаєш він і справді залишиться в місті й не робитиме ніяких дурниць? — холодно поцікавився Лоренцо, коли вони з Даріусом залишилися одні в авто.

— Він, звісно, ще той ідіот, але ще більший боягуз. Він знає, що я можу стежити за ним, як і за будь-ким іншим. Не думаю, що він сильно смикатиметься. Старий завжди намагався врятувати свою шкіру, впевнений він і зараз виходитиме саме з таких міркувань.

— Як знаєш. Але я, мабуть, за ним теж нагляну. Не подобається він мені.

— Справа твоя. Головне, щоб це не заважало тобі у твоєму основному завданні.

— Не завадить.

— Тоді роби, як знаєш.

— Наскільки далеко у своєму завданні я можу зайти?

— Поки що я хочу, щоб ти за ними наглядав. Зрозумій, що вони за люди, яку загрозу нам вони можуть становити. І негайно звітуй мені. Але постарайся без зайвої самодіяльності тут, якщо не знадобиться так сильно, що більше не буде що робити, звісно. У мене є ідея, як із ними впоратися. Подивимося, як вона збігається з тим, що насправді відбувається.

Лоренцо кивнув, виражаючи своє розуміння.

— Два дні тобі, гадаю, вистачить. — коротко поцікавився Даріус, поки автомобіль знову загальмував біля тротуару однієї з міських вулиць неподалік центру.

— Більше ніж. Я навіть сказав би один день часу — і результат буде перед тобою.

— Обережніше зі словами. Я ціную впевненість у своїх силах і їхнє знання, але твої слова межують із надмірною зарозумілістю, а це в нас не вітається. Дивно, що я маю тобі про це нагадувати.

— Я хоч раз тебе підводив чи обманював про терміни своєї роботи?

— Досі жодного разу. Тому ти й став моєю довіреною людиною.

— Тоді це знання своїх сил, чи не так?

— Подивимося.

— Побачиш.

Лоренцо вийшов з автомобіля, голосно грюкнувши насамкінець дверима, ніби намагаючись посилити серйозність і непохитність своїх слів перед Даріусом. На останнього це не справило жодного ефекту. Він лише коротко невдоволено хмикнув, пошкодувавши про таке навантаження на замок автомобільних дверей, які коштували йому та його тестю чимало грошей.

Лоренцо не став проводжати машину поглядом. Йому не було діла до того, куди далі попрямує авто, або що далі робитиме Даріус. Лоренцо не мав причин так трепетно ​​тремтіти перед ним, боячись навіть найменшої провини. Розлютити Даріуса даремно він, звичайно ж, теж не хотів, але поки приводів побоюватися, що до цього дійде в нього не було.

Чоловік швидко закрокував уперед вузьким провулком, одночасно прикидаючи план дій. Браслет-пейджер коротко завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Ще в автомобілі Лоренцо надіслав повідомлення одному зі своїх зв’язкових та інформаторів, щоб тут відправив йому потрібну інформацію. На пейджер прийшов міні список із двох адрес — Дункана та Ванесси. Перший був більш ніж близько до того, де щойно його висадили. Не марнуючи ні краплі часу чоловік швидким кроком попрямував у потрібний бік.

Будинок знайшовся майже відразу, завдяки щасливій, як для найманця Даріуса, випадковості, саме на потрібному фасаді красувалася величезна адресна табличка з номером будинку. Звичайна багатоквартирна будівля, нічого незвичайного. 

Лоренцо підійшов до замку на вхідних дверях. Тут був кодовий пароль. Зазвичай його знали лише мешканці будинку, але для чоловіка це ніколи не було особливою проблемою. З кишені плаща миттю було вилучено кілька тонких відмичок, які були негайно просунуті між замком і дверима. Прикинувши в голові внутрішню структуру такого замку, Лоренцо вправними та впевненими рухами пальців направив шпильки-відмички в потрібні сторони. Всередині замку почулося тихе клацання і тихий механічний стукіт. Нарешті, клямка висунулася з дверного отвору і двері були відчинені. 

Чоловік швидко повернув відмички на їхні первісні місця і ступив у будинок. Дункан проживав на першому поверсі, що було на руку Лоренцо. Квартири також були пронумеровані. Біля потрібних дверей чоловік зупинився коротко, поправляючи свій плащ, після чого коротко постукав. Стук був акуратний, але досить голосний, щоб навіть розбудити господаря квартири, якщо раптом той спав.

Тиша.

Лоренцо зачекав близько хвилини, потім спробував знову, цього разу трохи сильніше та голосніше.

Знову ніякого натяку на відповідь.

Чоловік нахилився, придивляючись до замкової щілини. Обидва внутрішні засуви стояли на місці. Двері були надійно зачинені, і власник явно кудись вийшов.

З внутрішньої кишені жилета було витягнуто щось на кшталт відмички тільки трохи товщої й з химерним механізмом усередині. Акуратно приставив інструмент до дверей. Механізм запрацював, висуваючи вперед кілька тонких металевих пластин, прокручуючи їх усередині основи, постійно змінюючи становище пластин. Допоки через менше ніж пів хвилини всі звуки не припинилися. Інструмент закінчив підбір та налаштування необробленого дубліката ключа від дверей. Лоренцо двічі провернув «ключ» і двері відчинилися без жодного скрипу.