Глава 15

Уже на підході до будинку мод у Фрідріха закралося дивне відчуття. 

Щось було негаразд. Чоловік звичним ривком смикнув двері, але та не піддалася. Невже замкнена? Дункан завжди приходив раніше за нього й завжди відчиняв будинок. Чоловіка це здивувало. Він трохи розгублено пошарив по кишенях, поки не знайшов зв’язку запасних ключів від усіх приміщень і знайшов потрібний. Двері відчинилися і власник будівлі увійшов.

Усередині було до неприємного дивно безлюдно й одиноко. Ніякого натяку на рух, роботу чи хоч чиюсь присутність. Фрідріх уже почав запитувати себе, де всі. Його ні про що подібне не попереджали. Про всяк випадок Лоуренкрафт перевірив свій браслет-пейджер. Нічого. Він почав обходити всі зали, по черзі, перевіряючи, що тут відбувається. Але не відбувалося нічого.

Він уже майже не надав значення залі для примірок і майже пройшов повз коли бічним зором помітив якийсь силует. Фрідріх думав, що йому здалося, тож вирішив пригальмувати й повернутися до зали. Там справді хтось сидів.

— Тобі обов’язково так було тихо сидіти весь цей час? В мене ж ледь  інфаркт не трапився. — обурився чоловік.

— Чекав, поки ти сюди дійдеш. — незворушно відповів співрозмовник.

— Навіщо? Що за безглузді ігри? І що взагалі тут відбувається?

— В ігри тут граю аж ніяк не я. А ось тобі, видно, доведеться. І дуже скоро.

— Ти тепер ще й майстер розмитих метафор? Я не маю на це часу. Говори, у чому річ. Ти все ще під моїм керівництвом, якщо раптом ти забув.

— Твій секрет уже не такий уже й секрет. Не для решти, що працює тут. — спокійно відповів співрозмовник.

— Невдалий час для жартів. — пирхнув Лоуренкрафт.

— А я і не жартую. Учора ти ж говорив із Даріусом, правда?

— Звідки ти…

— Дункан був у приміщенні. І все чув.

— Що…?!

— А тепер він зі своєю подружкою Ванессою грають у народних героїв і хочуть викрити правду про тебе.

— Якщо це жарт, то припиняй негайно мене так розігрувати, це вже не смішно!

— А ніхто й не жартує. Говорю тобі все як є. Адже нікого більше тут немає, прямо зараз вони сидять собі десь і розробляють план, як знести до біса все, що ти тут зумів створити й побудувати.

— Тоді чому ти такий спокійний? Якщо розгориться скандал, то він і тебе зачепить.

— Думаєш? А я ось іншої думки. Я зіграю жертву. А мій талант дизайнера точно не проґавлять. Я виберусь.

— Щось ти занадто самовпевнений.

— Просто знаю, що робити. На відміну від тебе.

— Якщо ти так поблажливо застеріг мене. — сказав Фрідріх. — Може тоді й зійдеш до того, щоб сказати, скільки в мене часу на те, щоб все виправити?

— Я б не зволікав у жодному разі. — знизав плечима Гектор – а це був саме він. — Їхнього плану у всіх деталях я не знаю, але надто довго вони сидіти склавши руки точно не будуть.

— Спасибі хоч попередив. — нарешті хмикнув Фрідріх.

— Навіть із моєю готовністю, це стосується нас обох так чи інакше. І мені не хочеться, щоб усе пішло коту під хвіст. Моя робота тут мені подобається і розлучатися з нею я не хотів би.

— Я придумаю, як із цим бути. А ти, мабуть, теж іди додому. Якщо хтось сюди заявиться і побачить тебе тут — вони можуть здогадатися про те, що ти пов’язаний зі мною та всім іншим.

— Рідко чую від тебе щось розумне, якщо чесно, але зараз це саме воно. — кивком погодився дизайнер, перш ніж підвестися зі свого місця і попрямувати в бік дверей, де все ще стояв Фрідріх. — Знаєш, якби вони повернулися, я міг би спробувати щось зробити й акуратно поговорити з ними.

— Матиму це на увазі. — кивнув Фрідріх.

— Тримай мене в курсі подій, гаразд? А я постараюся дізнатися більше про цей їхній план і дам знати.

На цьому обоє розійшлися.

Фрідріх швидко повернувся до свого робочого місця, замкнув кабінет зсередини й підійшов до свого письмового столу. Там, відчинивши одну з найбільших шухляд у столі, чоловік витяг нагору гарний, витончений, і на вигляд вельми дорогий, телефон із золотою рулеткою для цифр, зробленою із чорного дерева, одного з найдорожчих матеріалів. На вигляд це був звичайнісінький телефон, та Лоуренкрафт не хотів аби його підлеглі бачили в нього на столі таку коштовну річ і, бува, не почали розпитувати чи дивуватися, звідки воно в нього. Зайвих пліток про себе йому ніколи не хотілося.

 Чоловік швидко набрав потрібний номер, попри те, що руки його нервово тремтіли, після чого відразу підніс до вуха слухавки.

Почулися кілька довгих гудків, перш ніж з того боку взяли слухавку.

— Слухаю. — неупереджено відповів той, кому зараз дзвонив Фрідріх.

— Пане, я… я змушений повідомити вам, що в нас… у мене, точніше, виникла маленька неприємність.