Глава 13

Квапливий стукіт у двері. Ванесса трохи насторожилася. Вона до себе ні на кого не чекала. Акуратно підійшла й перевірила очко, перш ніж відчинила двері.

— Що ти тут робиш? — дівчина одразу ж помітила, що Дункан, що стояв на порозі, був чимось дуже стурбований. Їй було б важко згадати, коли вона востаннє бачила його в такому настрої.

— Ти одна?

— Звісно.

— Треба поговорити.

— Що трапилося? Ти весь аж блідий мов примара.

— Фрідріх Лоуренкрафт…

— А що з ним? Тільки не кажи, що він теж зник.

— Ні. Гірше.

— Мертвий?

— Ні.

— Так може поясниш, а не в шараду гратимеш? — дівчина і сама починала потроху нервувати, а невідомість ситуації кращим все не робила вже точно.

— Він пов’язаний з… — хлопець озирнувся, наче переконуючись, що вони насправді самі. — З ними.

— Тобто…

— Мафія. — похмуро підтвердив її здогадку хлопець.

— Звідки ти знаєш?

— Сьогодні ввечері почув його розмову. Не знаю, з ким він говорив, але та людина згадала клани, армію, озброєння та фінансову допомогу. Що ще, по-твоєму, це може бути?

— Тільки твій варіант і залишається.

Ванессі довелося сісти на найближчий стілець, щоб якось зуміти впоратися із цією приголомшливою новиною.

— Що нам тепер робити? — спантеличено спитала дівчина.

— Я ще не встиг вигадати.

— Стривай, а він тебе не бачив? Він не знає, що ти знаєш, правда?

— Ні, усе гаразд. Я трохи, але непогано набрехав, Фрідріх вірить, що я був на іншому поверсі під час їхньої розмови, другий взагалі не знає про мою присутність, він вийшов раніше ніж я.

Ванесса полегшено зітхнула.

— Це вже добре. Не уявляю, що б я робила, якби з тобою щось трапилося.

— Зі мною? Облиш. Я більше за тебе хвилююсь. Якщо правда спливе назовні, тобі може бути непереливки, ти ж фактично обличчя всього Палацу Стилю.

— Пропонуєш приховувати це? — здивувалася дівчина.

— Ні. Можливо. Я ще не знаю. Дай мені трохи часу хоча б усвідомити те, що я щойно дізнався, гаразд?

— Якщо підпільники допомагають Фрідріху фінансово…

— Є ймовірність, що весь його бізнес із самого початку тримався саме на цьому. — закінчив її думки Дункан.

— Повірити не можу…

— А я вже тим більше.

— Одне добре.

— Це що ж, як не секрет?

— Таємниця тих загадкових конвертів Фрідріха нарешті розкрита.

— Я не був би проти й надалі слухати шалені теорії про таємну коханку чи азартні ігри.

Ванесса на це лише кивнула. Справді, зараз, здається, була саме та ситуація, коли хотів би залишитися в темряві незнання, ніж знати правду, особливо таку лячну й ризиковану.

— Інші мають право знати. — нарешті вирішила дівчина.

— Що?! Хочеш розповісти всім нашим правду?

— Ми не маємо права приховувати це від них, Дункане. Ти ж їх знаєш навіть краще за мене, це хороші й чесні люди, вони не заслужили такого.

Хлопець зітхнув. Він не міг посперечатися з Ванессою.

— Як пропонуєш це зробити? Чекати кінця робочого дня завтра, і при посиденьках у барі розповісти? — Дункан і сам опустився на найближчий стілець, все ще намагаючись перевести подих і змусити себе думати логічно і раціонально. І от з цим зараз були проблеми. Голова відмовлялася працювати.

— Ні.

— А як тоді?

— У тебе є картотека зі списком контактів кожного зі співробітників?

— Звісно. От тільки вона на роботі залишилася. І я туди не повернуся. Не після такого. А якщо хтось із мафії виявиться там?

— Що їм там робити в такий час?

— Не знаю, але той тип із кабінету Фрідріха має там свою зброю. Якщо він чи хтось за його наказом вирішить туди повернутися? Забрати ту зброю, наприклад? Або взагалі протестувати її!? — хлопцеві довелося ледь не силоміць зупинити себе і не продовжувати. Здається, він був близький до того, щоб впасти у саму справжню паніку. Або істерику. Або і те і інше водночас.

— Хто в здоровому глузді буде зберігати щось такого роду в місці, де ніхто крім власника не працює на підпільників? — радше сама у себе ніж у хлопця запитала Ванесса.