Глава 9

Тихий суботній ранок. У церкві вже було багато людей. Хтось прийшов у повсякденному одязі, інші ж вважали за краще одягатися в чорний. Випадок це дуже виправдовував. Зникнення людини, його безслідне нібито розчинення в повітрі й пропажа, завжди вважалося трагічною подією для Пайора. 

Ніхто вголос не говорив, але це означало лише одне з двох: або зниклого немає в живих, або він приєднався до тих, кого в місті не згадували, але вкрай боялися.

Отець Саймон вів свою промову з нагоди того, що тут називали духовними проводами. Це було щось схоже на відспівування, але для тих, кого не могли поховати.

Верховний служитель церкви був спокійний, його голос звучав рівно, але ті парафіяни, що досить довго й добре його знали, могли помітити швидкоплинні проблиски сумніву й задумливості в очах пастора.

Саймон Вільямс був відомий своєю емпатією. З якого приводу до нього не зверталися — служитель церкви завжди був готовий прийти на допомогу і проживав кожен привід разом із тими, кого це стосувалося. Духовні проводи Еріка Волла не стали винятком. Мова священника почалася з плавної проповіді про те, як важливо зберігати стійкість духу перед будь-якими випробуваннями, що нам може піднести життя. Після цього предмет проповіді перейшов усе більше на зниклого, про те, яким він був, що робив. Рідні та близькі друзі по черзі на запрошення пастора підіймалися до вівтаря і ділилися своїми найсвітлішими спогадами про зниклого.

Тим, хто ніколи раніше не бував на таких ритуалах і не перетинався раніше з Отцем Вільямсом, могло здатися цікавим і трохи дивним те, що глава цього храму, здається, не потребував слів рідних і близьких, щоб скласти виразний і детальний портрет Еріка. Подейкували, що священнослужитель проводить своє власне розслідування для кожного з подібних випадків. Чи було це правдою, чи Святий Отець просто добре знав зниклого хлопця — ніхто не став би впевнено та однозначно стверджувати.

Близькі Еріка насилу стримували емоції під час своїх розповідей, постійно заливаючись сльозами. Священник їх не квапив, лише пропонував своє співчуття і розуміння, втіху в цю темну для їхньої родини годину. Він не допустив би, щоб хтось із тих, хто прийшов, мав нахабство поквапити когось із тих, хто говорив, або дорікнути їм за зайву сентиментальність. Навпаки, після кожної такої промови, після кожного спогаду, яким запрошені до вівтаря ділилися з усіма, хто тут знаходився, Отець Саймон завжди дякував їм не лише за те, що поділилися, але й за щирість і за те, що не соромилися показувати свої емоції.

— Не слід приховувати свої почуття в глибині свого серця і нашої душі, коли оточений тими, хто готовий тебе зрозуміти та підтримати. Тут немає ваших ворогів, не замикайтеся в собі. Саме наші почуття є тією важливою рисою, що відрізняє нас від безликих холодних бездумних роботів. — завжди спокійно нагадував своїм парафіянам та пастві Саймон Вільямс.

Сьогодні його слова особливо сильно пробирали душі тих, хто його слухав.

У дверях промайнув якийсь швидкий рух. Хтось швидко проскочив повз двері. Отець Вільямс мав добре уявлення про те, хто це міг бути, але ні слова не сказав, і ніяк не видав того, що помітив. На щастя, усі сиділи спиною до дверей і ніхто нічого не побачив. Інакше могло статися чимало прикростей, з якими Саймон не волів би розбиратися, якщо цього можна було уникнути.

Незабаром основна проповідь була закінчена й настав час для особливого обряду проводів. На великому столі неподалік від вівтаря вже стояло безліч маленьких скляних баночок, у кожній сидів і терпляче чекав своєї ролі крихітний механічний метелик жовтого кольору з крилами, що злегка світилися. То справді був особливий ритуал випуску спогадів.

Кожен із гостей по черзі підвівся зі своїх місць і підійшов до столу, беручи до рук одну таку баночку. Її, за традиціями, варто було як слід притиснути до грудей, і загадати найсильніший та найемоційніший спогад, пов’язаний із якоюсь людиною. Метелики запам’ятовували цей фрагмент переданої пам’яті, і несли його із собою на своїх крилах, надовго залишаючи слід життя однієї людини в цьому світі.

Як тільки більшість баночок була розібрана, усі ті, хто прийшов на духовні проводи, попрямували на вулицю, у невеликий сад перед собором. Коли всі вийшли, священник сказав кілька коротких слів, бажаючи метеликам спогадів спокійного перельоту й довгого життя і процвітання. Після цього всі разом відкоркували свої баночки, і десятки прекрасних маленьких метеликів одразу ж вирушили в небо, назустріч сонцю.

 Процесія спостерігала за їх польотом певний час, поки останній із метеликів остаточно не зник із їхнього поля зору, зливаючись із безкраїм горизонтом, прямуючи далі у своїх пошуках безпечного місця, аби осісти й жити.

Як тільки це сталося, гості почали потроху розходитися. Хтось прощався і прямував по своїх справах, хтось залишався, щоб ще трохи поговорити з друзями або висловити своє співчуття близьким зниклого хлопця. Деякі підходили до Отця Саймона Вільямса, просячи його про пораду й підтримку, яку, зрозуміло, усі, хто просив, відразу ж і знаходили.

Під час однієї з таких розмов голова цього храму, неначе, власною шкірою відчув, як за ним хтось спостерігає, і це відчуття було тривожним. Спостерігач, хай навіть він міг бути не тим, кого в цьому підозрював сам Отець, очевидно, не мав на думці жодного доброго наміру щодо Саймона, і Святого Отця це насторожило. Уважно вислухавши все, що йому розповіли його співрозмовники, він чемно перепрошував за необхідність відійти, й озирнувся в пошуках того самого спостерігача.