Глава 7

Портове місто офіційно було частиною Пайора, хоча деякі жителі це заперечували, стверджуючи, що це вже самостійна адміністративна одиниця на мапі. Життя порту могло перебігати незалежно від міста, а місто могло багато в чому не залежати від порту. Але офіційні мапи все ще не ухвалювали цю зміну й порт значився продовженням Пайора. 

Це місце, що складається з одного морського вокзалу, залізничної станції та кількох десятків, якщо не сотень портових ангарів та будівель, а також вантажних кранів, технічних транспортних вузькоколійних ліній для внутрішніх переміщень та стоянок для вантажної техніки, наскрізь просочилося характерним запахом риби, морських водоростей та іржі. Працівники до такого аромату вже давно звикли й не звертали на нього жодної уваги.

Для тих, хто прибував у порт лише щоб дочекатися корабля з пасажирами, була вигадана окрема хитрість. Під самою будівлею морського вокзалу розташовувалися величезні цистерни зі спеціальною хімічною сумішшю, яка по тонких трубочках подавалася на самий верх, аж на дах будівлі до спеціальних розпилювачів, які розприскували хімікат навколо будівлі, створюючи такий собі купол, де запах, що застиг у повітрі, нейтралізувався і не докучав гостям та приїжджим.

Над портом пролунав пронизливий гудок вантажного корабля. Механічні крани миттю прийшли в рух, забираючи численні контейнери з палуби й перевантажуючи їх на вантажні машини, що вже чекали прибуття товару, та стояли трохи віддалік. Щільно забиті дерев’яні ящики не мали на собі жодних маркувань щодо свого вмісту, лише позначки «не перевертати» і «обережно крихке».

Співробітник порту, який зареєстрував прибуття та відвантаження товару вже звик, що їхні колеги з іншого боку моря часом не заморочувалися зі спеціальними товарними маркуваннями. У накладній було чітко зазначено, що це робочі інструменти та всі необхідні дані були в наявності. І цього завжди вистачало. Зрештою, фотооблік тут ніхто не вів і головне, що всі ящики цілі й надійно закриті. А от маркування не було таким вже й обов’язковим.

Вантажівки з отриманим товаром струнким ланцюжком покинули порт і рушили в бік міста, але біля останнього роздоріжжя несподівано звернули вліво, у бік від цього маршруту, і попрямували закритою дорогою, яка вже багато років була недобудованою і нею майже ніхто не користувався.

Дорога вела до підземного тунелю, який, здається, більш ніж відмінно функціонував, усе освітлення чудово працювало. Тунель повертав знову вправо, назад у бік першочергового маршруту. Під землею ховалася ціла мережа доріг різної ширини, що пронизували все місто і здатні вивести до будь-якої околиці Пайора й навіть далі.

Де-не-де під стелею тунелю були підвішені спеціальні вказівні таблички, але виражалися вони лише знаками, які простому жителю були б більш ніж незрозумілими. Однак водії вантажівок анітрохи не збивалися і добре знали дорогу, легко маневруючи в підземному лабіринті.

Машини зупинилися на спеціальній стоянці, поряд із якою розташовувалися залізні двері, що зсередини замикалися на металевий засув. Робітники швидко покинули кабіни автомобілів і почали відвантажувати товар, заносячи його за двері. За дверима починався довгий добре освітлений коридор, що приводив до великого та просторого складу, який уже був більш ніж наполовину заповнений різними ящиками. Тут були подібні до тих, які зараз тільки вносилися, були й більше, були й ті, що виглядали явно простіше, а з деяких стирчало безліч згорнутих рулонів якихось документів чи чогось подібного.

На обличчі Даріуса читалося задоволення, поки він, стоячи трохи осторонь, там, де був розташований, спочатку непримітний, вантажний ліфт з простими дверима. Даріус спостерігав за прибуттям на склад нових і нових контейнерів, які вантажники акуратно складали вздовж однієї зі стін складу.

Старший із найнятих робітників підійшов до фон Дрейка з акуратно запечатаним масивною печаткою листом.

— Наказано передати разом із вантажем особисто до рук одержувача. — Прокоментував робітник, простягаючи Даріусу лист. Чоловік мовчки взяв конверт до рук і сховав у нагрудну кишеню свого піджака.

— Тут усі ящики з корабля?

— Звісно ж, пане. Ми тричі всі перевірили ще на палубі, двічі під час відвантаження та ще…

— Досить. Ваші слова мені зрозумілі.

Даріус не терпів, коли його довго займали надто довгими розмовами та поясненнями. Він був людиною справ, а не слів. Як правило принаймні.

— Сьогодні, як тільки стемніє мені потрібні машини. Вантаж необхідно знову перевезти.

— Куди ж накажете перемістити його?

— Скористайтеся північним тунелем до самого центру. Там є робоча зона, не помилитеся. Ліфт від тієї зони на найближчий поверх, «П2» і залиште все там. Але в жодному разі не смійте рухатися вище. І краще моліться Святому Годиннику Всесвіту, аби вас ніхто не побачив. Головою мені за це даватимете відповідь.

— Але ж ми ніколи раніше не підводили Вас.

— Дивись, щоб так воно й залишалося.

Вантажник коротко кивнув і пішов, повертаючись до своїх прямих обов’язків і займаючись товаром.

Даріус уважно спостерігав за всіма діями найманих працівників, від його пронизливого погляду ніщо не могло сховатися. Він не міг дозволити собі жодного прорахунку.