Глава 4

То був тихий вечір. Робочі години вже давно скінчилися. Хтось навідувався до магазинів, купуючи все необхідне, хтось просто неспішно гуляв вечірніми вулицями, хтось вигулював своїх домашніх улюбленців, діти грали на майданчиках. Зрідка можна було зустріти вуличних рекламників, що пропонували різноманітні брошури чи листівки з пропозиціями різних знижок чи навіть робіт. 

У милому скверику неподалік центру відвідувачів майже не залишалося. Лише одна стара бабуся сиділа на лавці, читаючи книгу під світлом красивого вуличного ліхтаря з безліччю витончених кованих візерунків. Вона тут була місцева, її всі знали. Сестра Анжеліка була однією з найдавніших послідовниць катедри, під піклуванням якої був цей самий сквер.

Сам собор розташовувався прямо навпроти. Ця темна готична будівля похмурим і високим гігантом височіла над найближчими вуличками міста. Здалеку його можна було б прийняти за цілий замок із гарної книги жахів. Вночі ця страшна атмосфера здавалася ще похмурішою і гнітючою. Хоча вдень ця будівля виглядала більш ніж красиво та неймовірно.

Кам’яні короткі сходи кавового кольору підіймалися до красиво оформленого високого аркового входу, по обидва боки від якого розташовувалися чудернацькі вітражі, на кілька метрів у висоту, закінчуючись гарним склепінчастим дахом. По боках від будівлі стояли дві однакові витягнуті вежі, з дзвонами на кожній із них. Головний вхід зараз був закритий, захищений двостулковими масивними залізними дверима. У самому соборі було тихо, свічки майже не горіли. Лише приглушені голоси з однієї зі сповідалень вказували на те, що в храмі ще залишилося двоє.

— Що привело тебе до моєї оселі в таку пізню годину, сину мій?

— Святий отче, мені потрібна ваша допомога. А точніше — послуга. — голос того хто сповідався трохи тремтів, ніби він чогось боявся. Часом Святий Отець списував це на нерви під час сповіді, особливо для тих, хто приходив на таке вперше, втім цього хлопця він знав і Ерік був тут уже багато разів, а отже його неспокій був пов’язаний із чимось іншим.

— Що саме тобі потрібне дитя моє?

— Відпустіть мені всі мої гріхи та проведіть моє покаяння.

— Сину мій, ти кажеш так, ніби здатний відчути свою швидку смерть. — Отцю вже не подобався початок цієї розмови.

— Все так, Отче. Саме тому я і прошу Вас про таку послугу.

— Дозволь запитати, що навіяло тобі такі темні думки. Чому ти думаєш, що смерть уже йде за тобою? — якомога спокійніше запитав священнослужитель.

— Очевидно, Святий Отче. — зітхнув Ерік.

— Не для мене.

— Мені відкрилися… небезпечні знання.

— Знання? Такі, що здатні вбити?

— Так. Саме так. Кожен, хто володіє ними із чистої випадковості приречений на свою швидку смерть.

Священник у своїй частині сповідальні спохмурнів. Він уже починав здогадуватися, про що йдеться.

— Ми говоримо про знання… іншого боку нашого міста?

— Ви знаєте?

— Предмет розмови — так. Деталі — не цілком. Але уявлення маю.

— Ви надасте мені ту послугу, яку я прошу?

— Якщо ти так хочеш сину мій. Мій святий пост не дозволить мені відмовити тобі в цьому проханні, звичайно ж. Однак, перш ніж я дам свою остаточну відповідь, дозволь запропонувати тобі інший вихід із твоєї ситуації.

— Іншого шляху немає. Я вже два дні про це розмірковую. Втечею не врятуюся — вони прийдуть за мною рано чи пізно. Адже вони скрізь здатні проникати.

— Твої слова не позбавлені сенсу. Однак, це не єдиний спосіб. — трохи натиснув Отець, щоб хлопець його почув і правильно зрозумів.

— Я вірю, що ваші слова покликані втішити мене й підняти мій дух, і я вдячний вам за це, Отче, але не потребую цього. Своє прохання, єдине, чого я зараз потребую, я вам уже виклав.

Священнику довелося втриматися аби важко не зітхнути.

— Бачу, ти не хочеш почути того, що я говорю. Тоді мені нічого іншого й не лишається, як погодитися. Я помолюсь за відпущення тобі всіх твоїх гріхів, щоби після зустрічі зі смертю ти й твоя душа були спокійні.

— Дякую вам, святий Отче.

Останній відвідувач собору залишив свою частину сповідальні та швидким кроком попрямував до виходу. Стук його черевиків дзвінкою луною рознісся вздовж стін і під саму стелю залу. Еріку вони здалися подібними до звуку забивання цвяхів у кришку труни.

Масивний годинник на головній вежі собору почав вибивати рівно десять вечора якраз тоді, коли двері собору зачинилися за Еріком. Хлопець майже перестрибнув короткими сходами біля підніжжя храму й попрямував знайомою дорогою до центру міста.

Майже одразу, як вуличка, що виводила на церкву, закінчилася й Ерік звернув до іншого провулку, за його спиною почулися кроки. Хлопець внутрішньо напружився. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що за ним ідуть. Він це розумів. Але все ж таки… думка про кінець, хоч трохи, але лякала його. Навіть якщо він і вийшов щойно після сповіді. Навіть якщо знав, що йому пробачено всі його гріхи та що після кінця його душа має віднайти спокій.