Глава 3

Готель «Пуаро Палас» був одним із найвідоміших у всьому Пайора. Цю будівлю було неможливо пропустити. П’ятиповерховий красень зі стінами з білого мармуру стояв у самому центрі Перлини, як місцеві жителі частенько любили називати центральний район міста, що був таким собі осередком елітних будівель та розкішних бутиків усього міста. Готель було добре видно, практично, з будь-якої точки міста. Вкритий тонким шаром позолоти дах виблискував на сонці, нагадуючи величезний маяк.

Більшість постояльців ще спали. Винятком були лише ті рідкісні гості, котрим треба було встигнути вчасно на ранковий поїзд. Зазвичай такі ранні мандрівники проводили близько пів години в ресторані готелю на першому поверсі, відновлюючи свої сили перед поїздкою.

В іншому робота велася більш ніж повільно і спокійно. Звичайна ранкова рутина для всіх, хто став частиною команди в цьому місці.

Безперервно працював лише один ліфт. Співробітники часто називали його «божевільний ліфт» або «біснуватий». Цей ліфт міг працювати, навіть тоді, коли інші стояли, при цьому не їхав вгору, а панель відстеження поверхів завжди видавала дивні індикатори, наприклад, могло показати -2-й поверх або «Сток». Хоча ні стоку, ні поверхів із від’ємним номером у готелі ніколи не було й навіть не планувалося. Спочатку, коли готель тільки запрацював, це списували на нюанси налаштування ліфта або помилку в програмуванні. Але скільки б майстрів не викликали власники та менеджери готелю, що б не намагалися зробити, яких би експертів не знаходили — ніхто не міг зрозуміти, чому цей ліфт «сам собі голова» й рідко відкривається на якому-небудь поверсі, показує дивні поверхи на панелі, але при цьому абсолютно справно їздить і працює.

Згодом до цього просто звикли та змирилися, це навіть стало родзинкою готелю. Допитливі дітлахи могли довго сидіти біля дверей цього ліфта, спостерігаючи, куди той поїде. «Божевільний ліфт» породив навколо себе безліч легенд. Хтось казав, що це підступи злих сил, хтось, навпаки, стверджував, що це дух місця і ліфт не можна ні чіпати, ні ремонтувати, щоб його незримий дух не образився, хтось казав, що це помста одного з робітників, якому не заплатили за роботу, ось він і залишив після себе невідому загадку, інші стверджували, що це портал у якийсь паралельний світ.

Останні теорії досить швидко розбилися. Рідко, але були випадки, коли ліфтом усе ж таки могли скористатися. Персонал бачив якось, як ліфт зупинився на звичайному поверсі, індикатор показував усе правильно, золоті двері спокійно відчинилися і звідти виходили люди. Звичайні люди, просто постояльці, які поспішали до своїх номерів. Було, навіть, що одна з покоївок, що доставляла сніданок у номер, не втрималася і поцікавилася в такого гостя, як він зміг скористатися «божевільним ліфтом», на що гість лише коротко відповів, що ліфт цілком нормальний, а персоналу слід менше часу приділяти всяким вигадкам і чуткам.

Сьогодні ліфт працював із самого ранку. Один допитливий любитель збирати місцеві легенди та історії, який проживав на третьому поверсі, уже близько години спостерігав за цим, і з легкістю помітив, що ліфт їздив лише між -1 і -2 поверхами, тільки зрідка опускаючись нижче, найімовірніше, зупиняючись на поверсі «Сток».

Ліфт справді працював. Підземні поверхи не були зазначені на жодному з планів чи офіційних документів, що стосуються готелю, але вони існували.

На -2 поверсі розташовувалося кілька широких і просторих концертних залів із високими мармуровими колонами, стелями, прикрашеними ліпниною і безліччю шестерних механізмів. Зали були застелені килимами, з дорогими підлогами з витонченими візерунками, старовинними лампами й світильниками, масивними дзеркалами в дорогих позолочених обрамленнях, що прикрашені коштовним камінням.

Над входом до найвеличнішої та найширшої з таких залів красувалася гарна золота табличка «Гранд хол». Тут було повно народу, гості все прибували, звичним і спокійним кроком прямуючи сюди, ніби це було цілком звично для них. Хтось був у строгих ділових костюмах та смокінгах, хтось був у повсякденному одязі, хтось носив явно робочу форму. Але ніхто нікого не засуджував і навіть не звертав на це жодної уваги. Ряди красивих різьблених дерев’яних стільців були позначені різними знаками, але гості легко орієнтувалися та швидко займали свої місця. Лише в першому ряді деякі місця мали на собі підписану іменну картку, що викликало здивування серед багатьох гостей майбутньої події. Ніколи раніше тут такого собі ніхто не дозволяв.

На невеликій сцені в самому центрі зали щосили порався вельми поважних років джентльмен, одягнений у дещо старомодний смокінг, постійно звіряючись зі своїм годинником, що звисав із нагрудної кишені. Довге сиве волосся було акуратно заплетене в косу й лежало на спині, а борода майже до грудей, здавалося, не доставляла йому ніякого дискомфорту. Чоловік раз у раз поправляв окуляри, що сповзли на кінчик носа, переглядаючи товсту старовинну книгу в потертій шкіряній палітурці й багряно-червоними сторінками. На обкладинці книги виднілися химерні декоративні візерунки з металу та кольорового скла.

Масивний старий круглий годинник у самому центрі стіни позаду сцени пробив три рази. До того часу всі вже сиділи на своїх місцях, на сцені залишився лише власник книги й ще одна людина — молодий хлопчина, що тримав у руках оксамитову подушечку з невеликою багряно-чорною коробочкою на ній.

Бічні двері відчинилися, у них увійшов високий чоловік років 30 з короткою бородою і коротким волоссям кольору воронового крила, лише подекуди з ледь помітною сивиною, у класичному чорному діловому костюмі, у рукавичках і з палицею з позолоченим навершником. Волосся чоловіка було акуратно вкладене і, здається, навіть залаковане, у повітрі навколо нього відчувався запах сигаретного диму й дорогого чоловічого парфуму. Чоловік спокійним і рівним кроком досяг сцени й піднявся на неї, зупинившись лише навпроти хоронителя книги з багряними сторінками. Щойно він зупинився, власник книги почав: