Глава 2

Небагато було в місті будинків, які вважалися б покинутими або будинками-привидами. Майже будь-якій будівлі тут швидко знаходять практичне використання, щойно хтось лише натякне на те, що певний будинок стоїть порожнім чи занедбаним. 

Єдиним винятком з цього правила і черговою міською легендою був один лише напівзгорілий маєток неподалік від виїзду за місто. Колись тут стався страшний вибух, що і спричинив пожежу. Вогонь загасили, однак будівлю, на диво, ніхто не відремонтував, хоча всі, хто знав власника чудово розуміли, при яких великих статках той був. За бажання, чоловік міг би провести хоч з десяток подібних ремонтів, і все одно жити в достатку. Частину маєтку навіть довго використовували замість готелю, що було доволі популярним серед подорожніх, що їхали до міста. Закриття будівлі для багатьох стало серйозним розчаруванням. Власник, звісно, висловив свої найщиріші вибачення і перепросив за такі незручності, однак свого рішення не змінив. 

Газетярі не раз докучали йому своїми візитами з проханням пояснити, чому саме таке рішення. Власник завжди посилався на стан здоров'я, мовляв, коли гасили пожежу він надихався чадним газом і тепер був змушений відійти від справ. Більшість вдали ніби повірили у таке виправдання.

Відтоді маєток-привид став місцевою легендою, і принадою для тих, хто жадав перевірити себе та свою мужність, або ж довести, що нічого не боїться. Міські хлопці частенько там збиралися аби пограти, подосліджувати, випити якомога далі від спостережливих очей своїх батьків абощо.

Але не сьогодні.

Сьогодні тут ледь не з самого ранку чатувало кілька співробітників міської поліції, і миттю проганяли геть будь-кого, хто намагався б підійти, чи щось роздивитися. Найсміливіші наважувалися спитати нащо вони тут, та офіцери лише різко відповідали, що вони виконують накази, а решту звичайним містянам знати не обов'язково.

Ближче до вечора вулиця залилася світлом фар автомобілів. Кілька розкішних дорогих автівок від одного з найелітніших виробників швидко промчалися дорогою і зупинилися чітко навпроти входу у колишній готель, якраз між двома патрульними автівками, що стояли тут цілий день.

Двері першого вишуканого авто відчинилися, із салону на тротуар ступила таємнича і загадкова постать у темній мантії з широким каптуром на обличчі, що приховувала будь-які обриси силуету незнайомця. Фігура неквапливим кроком увійшла всередину готелю. З інших авто вийшли абсолютно ідентичні постаті у таких самих мантіях, хіба що за зростом деякі з них сильно вирізнялися. І всі, як один, поступовою процесією увійшли до старої будівлі.

Всередині було так само як і зовні. Частина фасаду була чорною та обгорілою, в кімнаті, чи радше в тому, що від неї залишилося, все ще стояв неприємний і добре відчутний запах гару. Декорації були занедбані, чудернацька ліпнина місцям посипалася, рештки паркету були вкриті товстим шаром пилу. Втім, неочікуваних вечірніх гостей це анітрохи не відвертало і не змушувало їх повернути назад. 

Всі семеро фігур пройшли вглиб будівлі, і разом зупинилися навпроти однієї з книжкових поличок, яка була наполовину згорілою, втім центральна частина лишалася на диво вцілілою, хоча мала б постраждати так само як і решта інтер’єру. Тут навіть лишився старий кований свічник. Одна з фігур в каптурі підійшла ближче. З-під мантії простягнулася захована рукавичкою рука і обережно повернула цей самий свічник.

Щось позаду полиці загуділо і тихо зацокало, частина стіни зсунулася назад і поступово зникла, від’їжджаючи кудись убік, відкриваючи за собою прохід, достатній аби в нього можна було пройти.

Кілька разів блимнувши, замиготіли і врешті запрацювали декілька ламп на стелі нововідкритого коридору. 

Фігура, що відкривала коридор ступила вперед першою, решта попрямували слідом.

Коридор був доволі невеликим, простягався лише на двадцять метрів вперед і закінчувався чудернацькими закрученими металевими сходами, що вели поверхом вище. Вся процесія в мантіях піднялася сходами і увійшла в єдині двері що тут були.

За дверима простягався доволі просторий зал. Вздовж стін тягнулись масивні дубові книжкові шафи, що впиралися в стелю. На підлозі було розстелено оксамитовий килим чорного кольору. Вікон тут не було, єдиним джерелом світла слугувала старовинна кругла масивна люстра із безліччю кришталевих прикрас на ній. Люстра висіла чітко по центру і саме під нею розташовувався круглий стіл із сімома стільцями поруч. Кожен стілець стояв на чітко вигравіюваній цифрі циферблата на поверхні стола

Інші меблі в кімнаті були відсутні.

Кожен з гостей попрямував до свого місця за столом, їм такі збори були не вперше і кожен чітко знав свою справу.

— Неприємна звістка зібрала нас цього разу в цій кімнаті. — промовила фігура що сиділа на цифрі 12. Голос був жіночим, втім хриплим і явно втомленим, очевидно, пані була вже в поважному віці.

— Наша Рада ніколи не збиралася тут за хороших обставин, Мадам. — обережно нагадав їй той, що сидів одразу навпроти неї, на цифрі 6. За голосом, це був чоловік, років 30, можливо дещо старший. Його затягнута в рукавичку рука щоразу тягнулася до підборіддя аби коротко його почесати. 

— Це так. — не сперечалася жінка. Втім втрата лідера завжди відчувається найважче. Вінсент Ксок’юз був вправним в цьому. Його важко буде замінити.