Глава 1

Життя Ванесси Хільс можна було б назвати цілком звичайним, тихим, розміреним і рутинним. Це не було те життя, про яке ми всі так часто мріємо — сповнене пригод, загадок, захопливих історій, кожна з яких варта окремої книги.

Ні, її життя було цілком собі спокійним. Здебільшого її рутина була до неможливості передбачувана і звична.

І її це цілком влаштовувало, хай, навіть десь у глибині душі вона й могла прагнути того самого, неймовірного і сповненого пригод життя, яке чи не кожна дитина так часто любить собі уявляти після прочитання гарної книги про невпинні битви, героїчні подвиги, довгі дороги, хоробрих мандрівників і їхні секрети.

Але тут це було практично неможливо. 

О, ні, тільки не в місті Пайора. Майже всі жителі тут вели саме таке спокійне невимушене життя. 

Чому більшість?

Бо була тут лише одна можливість наситити свої роки іншими фарбами — стати частиною тих, кого вголос ніколи не називали, згадки про них боялися сильніше за будь-яку катастрофу чи прокляття. Лише безтурботні діти, які хотіли здатися сміливцями перед своїми друзями, могли б наважитися сказати про них, але тільки пошепки, щоб ці люди за жодних обставин цього не почули.

Мафія…

Їх ніхто ніколи не бачив, вони майже ніколи не заявляли про себе публічно та не виставляли себе на загальний огляд. Ніхто про них не міг би сказати нічого точного чи конкретного, це було не в їхньому стилі, ну зовсім. Члени цієї мафії майже завжди жили в тіні, не з’являючись без зайвої необхідності. Їхнє життя, як і вони самі, завжди було чимось рівносильним зосередженню всіх небезпек, погроз та ризиків, які тільки можна знайти в цьому світі.

Ось тому для всіх мирних жителів міста вибір життя був більш ніж очевидним, хай навіть він і був одним-єдиним.

Ванесса не раз думала про це щоразу, як йшла такими знайомими, звичними та рідними вуличками міста, дорогою на роботу. Більшість перехожих миттю впізнавали дівчину. Ванесса, яка завжди намагалася зберігати бадьорий і позитивний настрій упродовж усього дня, завжди мило, привітно та доброзичливо посміхалася всім, хто вирішував привернути до себе її увагу на вулиці. Водночас особливо затримуватися на своєму шляху дівчина не полюбляла, але ще ніхто й жодного разу не наважився стати причиною чогось подібного. 

Найбільше, що тут могло статися – Ванессу могли попросити на хвилинку зупинитися, щоб дати автограф одній із численних шанувальниць і наслідувачів. Для головної та найпопулярнішої моделі будинку мод це давно стало звичною частиною життя.  Втім, ніхто не наважувався надовго її затримати. Причина такої поваги до особистого часу Ванесси була вкрай проста — всі жителі міста знали, що модельний бізнес тут вкрай суворий і прискіпливий до розкладу, а з таким директором будинку моди, як Фрідріх Лоуренкрафт, що й казати. У нього навіть найдрібніші запізнення, на кшталт випадкової затримки на хвилину з вини численних заторів у місті, вважалося просто неприпустимим.

Хоча Ванесса могла б собі дозволити щось подібне, але запізнення були ну ніяк не в її стилі. Та й вона вже звикла до свого розпорядку дня, усе завжди було розраховано, а враховуючи її любов до піших ранкових прогулянок містом, затори, що спричиняли безліч запізнень не тільки у «Virtus et decorus», але й у всьому місті, Ванессі були не страшні.

Знайомий тихий і малолюдний провулок вивів на ширшу вулицю, за рогом якої розташовувався звичний вхід до єдиного в усьому місті будинку високої моди. Вхід був із невисокими сходами, що вели прямо до двох вітражних скляних дверей у масивній дерев’яній рамі, з позолоченими ручками та витонченим металевим дверним молоточком у вигляді маленької котячої голови. Хоча молоточок і був тут тільки задля прикраси, він надавав, як дверям, так і, здавалося, усій будівлі загалом, якусь особливу атмосферу загадковості. Такий собі легкий шарм, який ми не можемо ні описати, ні помітити, але завжди відчуваємо в певних місцях. Праворуч від входу була невелика металева пластинка з кнопкою для дзвінка, але вона призначалася виключно для відвідувачів.

Не без певних зусиль дівчина штовхнула одну із вхідних дверей і увійшла всередину. Підбори її улюблених високих шкіряних чобіт із безліччю міцної шнурівки зацокали мармуровою підлогою з чудернацьким орнаментом, дзвінким відлунням розлітаючись усією нижньою залою.

— О, впізнаю цей звук. Невже ж це моя найулюбленіша колега. — пролунав спокійний з ноткою радості голос звідкись зверху, куди уводили широкі закручені в спіраль сходи, звиваючись вздовж стіни. Ванесса не змогла стримати задоволеної посмішки, коли почула це, одночасно дивлячись вгору, на свого співрозмовника.

— А в тебе що, ніякої роботи немає, що ти мої чоботи вислуховуєш?  — з легкою посмішкою відповіла дівчина, одночасно піднімаючись сходами, допоки вона не опинилася на одному рівні зі своїм співрозмовником, який у відповідь на її слова лише захихотів. Звали його Дункан, і йому було десь двадцять років. Коротке злегка кучеряве золотисте волосся ідеально поєднувалося з його добрими сіро-зеленими очима. Одягнений був хлопець у високі черевики з безліччю металевих прикрас, темні штани та просту сорочку, поверх якої сидів червоний жилет на трьох ґудзиках.

Дункан радісно обійняв свою найкращу подругу та  колегу.