Розділ 10. МАРЕННЯ

Олю кидало то в жар, то в озноб — наче сама богиня Мара тримала її в крижаних обіймах.
Тепла ковдра не рятувала. Думки не відпускали.

Монета. Еліас Мерцін. Чистилище. Харон.
Усе зливалося в маячню, що закріпилась десь у глибинах свідомості, тримаючи кругову оборону.
Не підпускала сон ані на йоту.

Темрява нависала над нею, тиснула на груди, не давала дихати.
Кожен подих давався зусиллям.

Але найстрашніше — страх.
Справжній. Хижий. До мурах.
Як у дитинстві, коли, не спитавши дозволу, підгледіла заборонену сцену з фільму жахів.
І потім, щойно вимикалося світло, ковдра, натягнута на голову, ставала єдиним захистом від монстрів,
які, здавалося, виповзали з-під ліжка, шафи — з усіх темних закутків.

Тишу розітнув скрип.
Спочатку десь у кутку кімнати. Один крок. Скрип.
Другий — уже ближче.
Потім — знову тиша.

Годинник на стіні завмер, не відраховуючи секунди.
Або ж одна секунда тягнулась вічність.

Лише серце стукотіло гучно, скажено — немов намагаючись вирватися з грудей.

— Хто тут?.. Марк?.. Це ти?.. — прошепотіла вона, ледь підводячись на лікті.
Не була певна, чи її голос прозвучав уголос, чи залишився лише в голові.

У відповідь — кошмар.
Гучний дзвін.
Шибка вибухнула на друзки.
Штори розлетілися від пориву холодного вітру, який нахабно вірвався до кімнати,
розвіявши пітьму.

Цього було достатньо, щоб вона побачила:
за кілька кроків від ліжка стоїть темний силует у балахоні.

Ступор. Жах. Оніміння.
Тіло не слухається. Вона не може кричати.

Фігура піднімає руки. Наближається.
Панічна спроба вирватися, підвестися, бігти — марна.
Тіло — не її. Вона ніби закута.
Руки істоти торкаються її шиї.

Невже це кінець? — майнула думка.
Сльоза скотилася щокою.
Погляд мимоволі зупинився на обличчі ката.

Та там — порожнеча.
Під капюшоном — ані рис, ані тіні життя.
Лише чорна, мертва безодня, погляд у яку приносить біль.
Біль, що не закінчується.

І саме в цій безодні щось народилось.

Тихий звук.
Не зойк. Не шипіння.
Щось знайоме. Звичайне. Буденне.

Звуки набирали сили. Ставали впізнаваними.

Оля розплющила очі.

Телефон.
На тумбочці миготів екран, знайома мелодія розривала тишу.

Кімната залита денним світлом. Тепло.
Жодної тіні. Жодної істоти.

Жінка сіла, ще мокра від кошмару.
Зітхнула з полегшенням.

— З тобою все гаразд? — почувся з динаміка щиро стривожений голос Ігоря.
— Другу годину намагаюсь додзвонитись...

— Ви їх знайшли?
— Ні... Але деякі новини є. Хоча… важко назвати їх обнадійливими.
— Вони мертві? — Ольга відчула, як осад нічного сну знову підіймається зсередини.
— Ні. Принаймні зараз у нас немає нічого, що б це підтверджувало. І я дуже сподіваюся, що й не з’явиться.
— Тоді що?

Ігор зробив паузу. Наче шукав слова.

— Слухай, Олю… я хотів запросити тебе пообідати. Потрібно ж якось віддячити за хот-доги. І… мені ще потрібна заява від тебе.
— Тобто ти кличеш мене на побачення? — саркастично підняла брову вона.
— Ні! — занадто швидко відповів він, наче захищаючись. — Просто дружній обід. Я розповім усе, що нам вдалося з’ясувати. Бачила піцерію біля відділку? Зустрінемось там за дві години?
— Я не їм піцу, — обурено сказала Оля, чіпляючись за слово “дружній”.
— Вибач. Не матиму часу на щось краще. Але обіцяю — при нагоді виправлюсь. До того ж там непогані салати.
— Салати — вже краще, — Оля слабо усміхнулася. — Гаразд, спробую не запізнитися.

Поглянувши на годинник, додала:
— Хоча нічого не обіцяю.

Після дзвінка вона знову лягла. Розуміла, що треба збиратися, але тіло не слухалося.
Тривога не відступала. Десь глибоко всередині пульсувала вперта думка:

Це був не просто сон. Щось сталося. Щось лихе.

Це відчуття точило її зсередини, стискало серце.
Згадки проривалися самі: перша зустріч, пароплав по Дніпру, випадкове зіткнення на сходах, розлитий коктейль…

Він з’явився раптово, мов кадр із фільму: сильні руки підхопили її, перш ніж вона встигла впасти.
А вона, ошелешена, шукала опори в його очах. Зелених. Глибоких.
Любов прийшла швидко.
Без питань.
Без підготовки.
Просто прийшла — і була.

Як так сталося, що все розвалилось?..
Ми ж кохали. Справді кохали. Де воно поділося? Як стали такими далекими?.. такими чужими?..

Вона зітхнула й підвелась.
Годинник показував, що часу майже не залишилось — ризикувала не лише запізнитися, а й узагалі пропустити зустріч.

Увімкнула застосунок, викликала таксі — і поспіхом почала збиратися.

Дива не сталося.
Ігор допивав уже другу каву, остаточно змирившись із тим, що Оля не прийде.
Щойно він зібрався покликати офіціанта розрахуватися, двері піцерії відчинилися — і вона увійшла.
Вологе волосся. Трохи збентежений погляд.
Оля швидко оглянула залу й, помітивши Ігоря на дивані біля вікна, поспішила до нього.
— Пробач, я таки спізнилась, — винувато усміхнулася.
— Нічого, — відповів він, хоча в голосі ще відчувалася легка тінь розчарування. — Якщо чесно, уже майже не сподівався.
Оля сіла навпроти, поправила пасмо волосся.
— Мені справді шкода. На фоні всього цього… ніч була важкою. Дивний сон. Почуваюся розбитою.
— Що за сон? — насторожився Ігор.
— Та нічого особливого… нічний кошмар. Не зважай.
Ігор підняв руку, підкликаючи офіціанта.
— Що тобі замовити?
— Чесно? Нічого не хочу. Можливо, тільки каву.
— Як же так? Я ж обіцяв обід, — напівжартома дорікнув він.
— Іншим разом, чесно. Ти казав про новини?
— Так, є дещо, — почав слідчий, але офіціант уже стояв поруч.
— Дві кави, будь ласка.
— Можливо, піца дня? — спробував той із ноткою надії.
— Ні, сьогодні лише кава, — чемно відказав Ігор.
Офіціант ледь чутно зітхнув, закрив блокнот і зник між столиками.
— То що з Марком? — тихо запитала Оля.
Ігор склав руки на столі.
— Про Марка… нічого нового. Але ми з’ясували інше. Зниклих виявилось значно більше.
Оля не здригнулась, не занепокоїлась — лише коротко кивнула, ніби підтверджуючи власні здогадки.
— Інші пасажири теж зникли? — сказала вона радше ствердно, ніж питально.
Ігор здивовано підняв брови.
— А ти звідки… дай вгадаю. Інтуїція?
Оля ледь помітно всміхнулась, але нічого не відповіла.
— Так, усі пасажири того рейсу зникли. Майже всі. Окрім бабусі, яка вийшла на першій зупинці. З нею все гаразд.
— Вона щось розповіла? — в голосі Олі прозвучала слабка надія.
— Розповіла — умовно. Ми її знайшли, але вона вже в такому віці, що майже нічого не пам’ятає. Навіть того, чи взагалі їхала кудись того дня.
Оля опустила погляд.
Ця відповідь чомусь боліла сильніше, ніж якби старенька щось підтвердила.
— А та пара… і військовий? Вони теж зникли? — спитала вона, хоч відповідь була очевидною.
Ігор на мить затримав подих — його вражала точність, з якою Оля пам’ятала кожного пасажира.
— Так. Сімейна пара — Антоніна й Василь. Їхню відсутність довго ніхто не помічав: часто пропадали на дачі тижнями. Сусідiв це не дивувало. Син — за кордоном.
Лише коли дільничний поїхав перевірити, виявилося: на дачі давно нікого не було.
Тож останнє місце, де їх точно бачили, — те саме відео із зупинки.
Розповідаючи, Ігор не зводив очей з Олі.
Її спокій був напруженим, неприродним, наче тонка дротина, розжарена зсередини.
А найбільше його дивувало те, що жодне з його слів не стало для неї несподіванкою.