Розділ 9. ЛИСТ З МИНУЛОГО

— Німецька? Тоді він годиться лише для розпалювання, — видихнув Борис, повернувся до каміна і почав наново збирати дошки до купи.

— Катю, ти часом не знаєш німецької? — без особливої надії запитав Марк. Йому дуже хотілося дізнатися зміст листа.

— Ні, лише англійську, — розчаровано відповіла дівчина. Дізнатись, що там написано, їй хотілося не менше, ніж Маркові.

Тоня, здавалося, не чула розмови. Вона лежала, дивлячись у порожнечу. Та раптом повільно підвелась і сіла. Глянула на Марка.

— Дай мені лист, — холодно мовила.

Марк вагаючись підійшов. Він не був певен, чи варто. А раптом текст лише посилить її біль? Але іншого способу дізнатись не було. Тремтячою рукою простягнув аркуш.

Тоня мовчки взяла його. Перевернула. Пробіглась поглядом по рядках. Здавалося, спочатку намагалась зрозуміти зміст сама.

— Що там написано? — нетерпляче спитав Марк.

Борис, розпаливши вогонь, підійшов ближче, сів поруч.

— Тоню, є там щось важливе? — тихо запитав.

Жінка кинула на нього сердитий погляд. Вона пам’ятала, що сталося на площі, й досі не пробачала, що Борис утримав її тоді. Але мовчки зосередилася на листі — і почала читати вголос:

29 серпня року Господнього 1811, при світлі останньої свічки.

Слово моє, коли його читаєш ти, хто знайшов це письмо, звернене до тебе. Силою, що не має імені. Я, Еліас Мерцін, натурфілософ і служитель знань таємних, залишаю цю сповідь не як покаяння, а як попередження.

Бо є місця, в яких перестає звучати час. Місця, куди сходить той, хто ступив за межу розуму, і де зболені душі не йдуть ані до світла, ані в морок — зависаючи в тумані. Там не чекає ні Рай, ні Пекло.

Я назвав його Urbs Pluviae Mortuorum — Місто мертвих дощів.

Це місто — вмістилище. Не збудоване, але викликане. Створене не людьми, але сумою їхнього відчаю. Воно постає там, де щось зламалося остаточно. Його не знайти на жодній мапі, однак воно завжди поруч — між подихом і плачем, між вибором і жалем.

Той, хто загубив надію, вже ступив крок у його бік. Цей світ, де кожна крапля дощу — спогад, де вулиці ведуть не вперед, а всередину — став відлунням мого останнього експерименту. Я прагнув знань, що не належать людині. І в цих знаннях заблукав.

Бо що є душа, як не вогонь? І що є вогонь, як не спокуса…

Я відчуваю, що мій час минає. Віск на свічці тремтить — і з ним тремтить моя рука. Ще сторінка, і...

Текст обривався. Вогонь назавжди поглинув продовження, яке колись було написане чорнилом.

У кімнаті запанувала тиша. Лише потріскуюче полум’я в каміні ще подавало ознаки життя — мов світ, якого вони більше не знали, намагався втиснутися в цю затишну пастку разом із ними.

Тоня закінчила читати. Але не опустила погляду. Вона завмерла, досі тримаючи лист на долонях, мов щось крихке. Марк стежив за нею з напруженим очікуванням. Борис, мов камінь, вдивлявся у вогонь.

— Місто мертвих дощів… — прошепотіла Катя.

— Принаймні, тепер ми знаємо його назву, — озвався Марк. — І те, що ми більше не в нашому світі — теж.

— Еліас Мерцін… Стривай! — Катя раптово підбігла до стола, де все ще лежала розкрита обкладинка «Фауста». — Точно! Е. М. — це його символ. Це його книга! — збуджено показала іншим ініціали та герб із розгорнутою книгою.

— Все пов’язано, — тихо сказав Марк. — Монета, яку я знайшов. Вона теж була його.

Тоня повільно поклала лист на лаву поряд. У її руках більше не було сили.

— Ви звернули увагу… — озвалась вона майже пошепки. — Він не писав, що виходу немає. Писав, що час минає. Що «ще сторінка». Може, він не помер. Може, він досі тут?

— Двісті років потому? — недовірливо перепитав Марк.

— Це не логічно, — твердо відповіла Тоня. — Якщо він і залишився тут… То, мабуть, став одним із них. Однією з тих істот на площі.

Ця нестерпна думка зависла в повітрі, мов павутина, що прилипла до рук. Ідея бути приреченим стати бездушною тінню з туману — лякала сильніше за самих істот. Ніхто не знав, що сказати. Ніхто не знав, що робити.

— Це вже не має значення, — нарешті озвався Борис, не зводячи очей з вогню. — Хто б не був цей Мерцін. Ми тут. І це місце — пастка. Але якщо є вхід… має бути й вихід.

— Аби тільки двері лишались відкритими, — зітхнув Марк.

У цю мить щось змінилося. За вікном.

Спершу майже непомітно — припинився дощ. Краплі, ще мить тому — ритмічні, злі, — більше не били по залишках скла. Потім туман, мов втомлений звір, почав повільно відступати — сповзаючи до знайомого рубежу в бік лісу.

Площа знову відкрилась їхньому зору. Холодна, мокра, загорнута в легку димку.

Пуста.

Жодної тіні. Жодної істоти.

Тиша — абсолютна.

Катя підійшла до вікна ближче.

— Вони пішли? — її голос був слабким, майже дитячим.

Борис встав, підійшов до неї, прикипів поглядом до вогкої бруківки, де ще кілька годин тому…

— Вони зникли. Але це не означає, що їх немає, — сухо промовив він.

Марк стояв біля каміну, вдивляючись у вогонь. Віяло теплом. Полум’я облизувало уламки меблів, стрибало з тріски на тріску, розширюючи свою територію. Здавалося, йому тут не місце. Воно було чуже. Таке ж чуже, як і вони — у цьому місті.

— Мертвих дощів... — задумливо промовив, наче сам до себе. — А потвори з’явилися саме в момент, коли почався дощ. І з ним же зникли…

— Це може бути лише збіг, — озвався Борис. — Хоча… логіка в цьому є.

— Тоді нам потрібно тікати звідси, — швидко підхопила Катя. — Поки дощ знову не почався.

Вона поглянула на Бориса, наче шукаючи підтвердження.

— Не поспішай, — стримано відповів той. — Це поки що лише припущення. Вони можуть бути десь поруч. Треба поспостерігати. І зрозуміти, як діяти далі.

— Погоджуюсь, — додав Марк. — Поки ясно одне: ратуша — найбезпечніше місце. Принаймні тут вони не з’являлися. І не намагались прорватись усередину.