Розділ 8. ТІ, ХТО ПРИХОДЯТЬ З ДОЩЕМ

Василь підіймався сходами останнім, одразу за дружиною. Голова боліла — пульсувала глухо, нав’язливо. Він уже й не пам’ятав, коли це почалося. Останнім часом став надто метеочутливим. Роки й важка праця на будівництві давалися взнаки.

Та скаржитися не звик. І здається, ні Тоня, ні тим більше решта не помітили, як зле йому було насправді.

В повітрі стояла волога. Дихалося важко. Затхлий пил, що завис у темряві старої ратуші, ніби замінив собою кисень. Василь чітко відчув — злива близько. Ще до перших крапель.

У той момент угорі, на другому поверсі, Марк, здається, знайшов щось важливе. Решта жваво обговорювали знахідку. Василь, стоячи біля сходів, не міг уловити сенс їхніх слів. Все довкола пливло.

«Потрібно терміново на свіже повітря», — подумки відзначив, оцінивши небезпеку знепритомніти. Повідомити інших навіть не спало на думку.

Повільно, тримаючись за іржаві поручні, він спустився вниз. Крізь відчинені двері проникало сіре сутінкове марево. Воно, як рятівний маяк, вказувало напрямок у темряві.

Протиснувшись крізь тінь і гул в голові, Василь нарешті вийшов назовні. Підперши рукою двері, розстібнув наполовину замок куртки, розкрив верхні ґудзики теплої байкової сорочки. Звільнив груди. І вдихнув.

Повільно, глибоко. Один раз. Другий. Свіже повітря розрізало внутрішню тягучість, поступово наповнюючи легені. Болі в голові не зникли, але запаморочення відступило. І хоч трохи — полегшало.

Спершись спиною на важкі дубові двері, Василь повільно присів. Усього кілька хвилин — перепочити. Закрив очі. Неочікувано прийшли спогади. Теплі, прості. Дитинство.

Весна. Малий — з батьком на риболовлі. Яскраве сонце. Теплий травневий вітер грається кучерявим волоссям малого розбишаки. Батько сидить на розкладному стільчику, зосереджено стежить за поплавком, що застиг під широким листям латаття. Поплавок мовчить — і батько мовчить.

Василь давиться бабусиним пиріжком із вишнями, заливається сміхом. Батько бурчить:

— Всю рибу розлякав. Ніколи більше не візьму з собою.

Малого це тільки розпалює. Він іще більше регоче. І ось уже батько не витримує — усміхається.

«Так хочеться — хоч на хвилину — назад», — промайнуло в голові. — «Туди, де немає проблем. Де літо, де пиріжки з вишнями. Де живі батьки. Де весь світ — твій».

На обличчя впала перша крапля. Потім ще одна. Василь розплющив очі. Дощ набрав сили.

Світ змінився.

Те саме мертве місто, але ніби інше. Площа — в димці. Туман густішав із кожною хвилиною, просочував простір, стирав межі. Злива холодними голками проколювала повітря.

Василь підвівся. Стискаючи комір сорочки, поглянув у напрямку входу. Потрібно повертатись до ратуші — поки не промок до нитки.

Але щось зупинило.

Погляд ковзнув площею — і завмер.

«Здалося?..» — прошепотів, не довіряючи зору.

Ні. Там було щось. Прямо в центрі туману. Фігура.

Зосередивши зір, він придивився — і помітив: темна постать. Людина. Стоїть. Нерухомо. Під зливою. Спиною до нього. Немов вдивляється в ту саму стіну туману, що повільно сунула з боку лісу.

«Та ні, там точно хтось є. Слава Богу… ми тут не одні!» — майнула думка. Надія, така раптова, аж засвербіла під шкірою.

— Агов! Добрий день, шановний! — тихо гукнув, рушаючи в його бік.

Фігура не зрушила з місця.

Наблизившись впритул, Василь нерішуче поклав руку на плече незнайомцю.

— Вибачайте, дозвольте запита…

Ці слова стали його останніми.

Істота зашипіла — низько, протяжно, мов гадюка. Шипіння було не просто звуком — у ньому жила ненависть, давня, гнила. У ту ж мить вона різко обернулась.

Її руки, висохлі, мов лоза, з нелюдською силою, стиснули Василеві скроні. Мов залізні лещата. Погляд — мертвий, холодний і водночас пекельний — упився в нього.

І щось невидиме, жахливе, зламало волю Василя. Він більше не міг опиратись.

Тіло не слухалось. Розум — ніби зник. Ні рухи, ні думки вже не належали йому.

Обличчя істоти — висохле, потріскане, схоже на мумію, і водночас живе у своїй огидній гримасі. Жахливо живе. Паща розтулялась неприродньо широко, мов провалля, готове поглинути цілий світ. Проте жодного звуку — лише тягуча пітьма, яка витікала з нутра.

Ця темрява не просто тягнула — вона виривала. Висмоктувала з Василя все: спогади, надії, голос матері, обійми батька, усмішку Тоні. Любов. Світло.

Його душу витягували повільно, по-живому, крізь тонкі, невидимі голки. Біль — нестерпний. Але ще страшнішою була порожнеча, яка залишалася після нього.

Крик зірвався з його вуст — дикий, нелюдський, наче сам розпач вирвався з глибини тіла. Цей звук розітнув простір, мов останній дзвін людяності.

А потім — тиша.

Його тіло ще стояло. Але вже не як людина. Очі стали порожні. Шкіра — сіро-зелена, зсудомлена. Він більше не дихав. Не відчував. Не існував.

Став частиною тіні, що його поглинула.

Лише вицвіла куртка, змокла під дощем, могла свідчити: тут щойно був чоловік. І його вже немає.

— Пусти! Василь! Пусти мене! — кричала вона, вириваючись з усіх сил.

— Марк! Катя! — рикнув Борис, тягнучи Тоню назад. — Швидко до ратуші! Рятуйтеся! Йому вже не допомогти!

Тіней у тумані ставало дедалі більше, і Борис це бачив. Розумів: потвора не одна. Їхнє зловісне шипіння ковзало бруківкою, мов отруйне дихання нічного звіра. Він не знав, чи мають вони зір, але не мав сумніву — вони відчувають. Відчувають присутність. І шукають.

Перелякана Катя першою влетіла до зали ратуші. За нею — Марк, але він зупинився у проході. Обернувся. На площі — Борис, який тягнув Тоню. Вона пручалась, кричала, рвалась до Василя, якого вже не було. І Марк розумів: ще мить — і туман їх поглине.

Не вагаючись, рвонув назад.

— Катя, біжи нагору, ховайся! — крикнув.

За кілька секунд вони з Борисом разом буквально відірвали жінку від землі й потягли її попід руки до ратуші. Борис задихався, зціпив зуби.