Розділ 7. ПРОФЕСОР ГЛАДКИЙ

Стара Skoda повільно тяглася в загальному потоці машин, затиснута в лещата, здавалося, нескінченного затору. Дорога назад — до райвідділу — перетворилась на суцільну рутину, хоча дорогою до Володьки вони впоралися за лічені хвилини.

Ігор нервував. Жовтий індикатор на панелі ще зранку натякав, на порожній бак, але, як завжди, він усе відклав на потім. Тепер же його «потім» могло виявитися невчасним — заглухнути посеред дороги й остаточно застрягти в цьому хаосі.

— Ти не проти, якщо заїдемо на кілька хвилин? Треба заправитися, — мовив він з полегшенням, помітивши заправку попереду.

— Чесно кажучи, я й сама хотіла запропонувати, — відповіла Ольга. Їй уже давно кортіло скористатися туалетом.

— От і добре. Потім поїдеш зі мною у відділок. Треба, щоб ти офіційно подала заяву про зникнення Марка. Без цього справу не відкриємо. Ти ж не поспішаєш?

— Ні, якщо треба — звісно, напишу, — кивнула вона, а потім, ледь усміхнувшись, додала: — Вільна… у всіх сенсах.

— Тоді домовились.

Умиваючи руки в туалеті заправки, Ольга зиркнула в дзеркало й затримала погляд на власному відображенні.

— Ну це ж нікуди не годиться, дівчинко, — пробурмотіла подумки.

Зірвала резинку, розпустила волосся. В сумці знайшла гребінець, туш і помаду. Причесалась, підвела вії, легенько нафарбувала губи. Образ одразу змінився — менш втомлений, більш живий.

— Так краще, — зітхнула й рушила до каси.

Ігор тим часом заправив авто, повернув пістолет на місце й від’їхав трохи далі, припаркувавшись збоку. Вийшов, щоб розім’яти ноги, і почав нервово позирати то на двері заправки, то на годинник. Йому не подобалось марнувати час — особливо на те, що вважав дрібницями. Очікування виводили його з рівноваги — безглузді, затягнуті, ніби викрадали шмат життя.

Коли двері автоматично розчинилися, і з них вийшла Ольга, він спершу не впізнав її. Лише одяг підказав: це вона. Мила рудоволоса жінка повільно йшла до нього, тримаючи в одній руці два гарячі хот-доги, в іншій — два стаканчики з кавою. Йшла обережно, щоб не розлити напій.

Ігор уперше по-справжньому звернув увагу на її зовнішність. У цьому м’якому світлі, після дрібної косметичної поправки, вона виглядала якось інакше — живіше, тепліше. Його щось смикнуло всередині. Рідкісне відчуття. З такими жінками йому не щастило. Точніше — він не наважувався навіть спробувати. Красивих, сильних, тих, хто подобався по-справжньому, він боявся. Поруч із ними втрачав упевненість, плутався в словах, не знаходив тону. Саме це і стало причиною того, що до сорока він так і не зустрів ту єдину, яка могла б розділити його стримане життя.

— Вибач, що змусила чекати. Хот-доги затримались… Але я впевнена, ти голодний, — мовила вона з легкою усмішкою, ніби намагаючись виправдатись: не злись, це не я — це все вони.

Ігор зніяковів. Було в цьому щось щиро зворушливе — як у підлітка, який раптом опинився в центрі уваги дівчини, що йому подобається. Та все, що він зумів із себе вичавити, — доброзичливе буркотіння з ледь помітною усмішкою:

— Голодний.

— Американо з молоком, без цукру, — кивнула вона на верхній стакан, натякаючи: бери вже, поки не впав.

— А як ти здогадалась?

— Що саме?

— Що я п’ю каву без цукру.

— Інтуїція, — по-дитячому щиро засміялася Ольга, дістаючи з кишені кілька стіків цукру. — Насправді не знала, тож узяла про всяк випадок.

— Мені справді дуже приємно. Дякую, — Ігор зніяковіло усміхнувся. Хотілося якось віддячити. «Інтуїція»… О! Точно.

Він раптово схаменувся:

— Ану тримай! — простягнув Олі стакан і хот-дог.

— Ти знущаєшся? — буркнула вона з повним ротом, удавано ображено. — Щойно позбулась цього баласту — і назад брати не збираюсь.

— Ох і дятел… Вибач, — усвідомив він, посміхаючись сам собі.

Він відчинив дверцята машини, поклав хот-дог на торпеду, каву — поруч. Потім витяг телефон, швидко знайшов контакт і почав набирати.

— Де ж ти ходиш… бери слухавку… — пробурмотів собі під ніс. — Рома! Так, слухай… Ні, водій нічого толком не сказав. Приїду — все розповім. Рома, пам’ятаєш, років два тому в нас був той професор, експерт по тій викраденій колекції? Ну, із дивним іменем. Гладкий! Точно. Гладкий Антип Йосипович. Поглянь у базі його номер — дуже треба. Так, в чат. Чекаю. Дякую. Стривай, мене ніхто не шукав? Ага. Добре. Буду за години дві. На зв’язку.

Ольга спостерігала за ним, як за актором у моновиставі. Кумедний. Трошки старомодний. Але щирий. Її хот-дог стрімко наближався до завершення.

Телефон Ігоря пискнув — прийшло повідомлення.

— Секунду… вибач… зачекай, — збуджено промовив він, знову натискаючи на екран. Пальці рухались впевнено — щось у ньому перемкнулось.

— Антип Йосипович? Це я… О, впізнали! Ну ви даєте… Слухайте, терміново потрібна ваша консультація. Що? Та як завжди — безкоштовно, ви ж знаєте, з ким маєте справу, — розсміявся Ігор, і по той бік слухавки, здається, теж.

— За годину в Могилянці? Зможу. Прекрасно. Безмежно вдячний. До зустрічі.

Ольга доїдала останній шматок, уважно дивлячись на нього. Вона не до кінця розуміла, куди це все веде, але в душі вже знала — пригоди тільки починаються.

— Ну що, доїдаємо й вирушаємо?

— Куди? — прикинулася здивованою, вдаючи, що поки він розмовляв, вона встигла забути тему.

— Перевіряти твою інтуїцію, — задоволено посміхнувся Ігор, нарешті беручись до свого, вже ледь теплого, хот-дога.

За годину сіра Skoda повільно котилася вулицею Волоською, шукаючи вільне місце серед щільно запаркованих авто старого Подолу. Примхлива удача, ніби змовившись із настроєм, підморгнула: блимаючи поворотником, перед ними саме виїжджала Audi — звільняючи своє дорогоцінне місце навпроти п’ятого корпусу Києво-Могилянської академії. Саме тут містилася Кафедра історії.

Двигун стих. На кілька секунд настала тиша.

— Приїхали, — сказав Ігор, глянувши спершу на Ольгу, потім — на годинник. Посміхнувся і додав: — Час не гаяти. Поважна людина чекати не любить.