Розділ 6. МІСТО

Площа відкрилася раптово, немов її й не було ще мить тому, а втомлена уява домалювала її крізь завісу густої мли. Туман тут, у самому центрі міста, був трохи рідшим — але не менш тривожним. Його сіра вуаль колихалася між зруйнованими будинками, залишаючи лише нечіткі контури віконних отворів. В деяких з них ще можна було побачити залишки дерев’яних рам із уламками скла. Повільно хитаючись під легким протягом, вони рипіли зловісним скрипом, що розривав холодну тишу, деручи свідомість гострими кігтями і пришвидшуючи серцебиття.

У центрі височіла єдина будівля, що збереглася більш-менш цілою — стара ратуша. На вузькій башті ще проглядалися залишки старовинного годинника: стрілки давно відлетіли, здається, зрозумівши всю безглузду безпорадність показувати час у місці, де він зупинився назавжди. Вікна були забиті дошками, фасад потріскався, а важкі дубові двері, хоч і почорнілі від часу, здавалися надійними — вперто ховаючи таємниці мертвого міста.

Позаду, де ще нещодавно була дорога, густий туман остаточно зжер усе до останнього сліду. Наче клітка зімкнулася, заманивши необачну жертву в пастку. Шляху назад не було.

– Це якесь безглуздя! Що тут коїться?! – не витримала Тоня. – Хтось, скажіть уже, що це просто дурний сон. Треба лише прокинутись — і все скінчиться. У всьому цьому немає жодного сенсу!

– Заспокойся, це не допоможе, – обійняв її чоловік. – Ти ж сама бачиш: ніхто нічого не розуміє.

– Сам заспокойся! – нервово відштовхнула Тоня. – Краще зроби хоч щось.

Василь лише змовчав. Він і сам був розгублений — не знав, що сказати чи зробити.

– Хтось може сказати, звідки ми прийшли? – озираючись навколо, запитав Марк, доливаючи масла у вогонь.

– Тримайте себе в руках. Я розумію, всі налякані. Але хоча б не сварімось — зараз це найгірше, що можемо зробити, – спокійно, з металом у голосі, втрутився Борис. Відповідати на запитання Марка не хотів — сам, попри досвід, втратив відчуття напрямку, звідки вони прийшли. Це було приголомшливо. – Для початку давайте з’ясуємо, де ми опинились. І, здається, ратуша — єдине місце, здатне пролити трохи світла. Хтось заперечує? – перевів погляд на Катю й обнадійливо посміхнувся.

Дівчина тремтіла, та взяла себе в руки. Вона відчула, як по-особливому тепло Борис до неї ставиться. Мабуть, у нього є дочка її віку. А може, він мріяв мати таку доньку. Їй справді хотілося віддячити. І єдине, що вона могла зробити — це бути сильною. Показати, що на неї можна покластись. Він не був схожим на її батька — той думав лише про роботу. Борис був схожий на батька, про якого вона завжди мріяла: турботливий, рішучий, той, хто тримає удар за двох.

– Я за, – зібравшись, впевнено сказала Катя.

– Інших притомних варіантів я теж не бачу, – підтримав Марк. – Поки туман не спаде, з міста не вийдемо, лише заблукаємо ще більше. Тож треба хоча б зрозуміти, що це за клаптик історії. Одне вже очевидно — місто не з нашої епохи. Жодних ознак електрики, ні стовпів, ні дротів.

– Та й стара кам’яна бруківка це підтверджує. Жодного сліду асфальту, – додав Василь.

– Пішли вже. Треба хоч щось робити, – витираючи очі хустинкою, сказала трохи заспокоєна Тоня.

Маневруючи поміж калюж, вони підійшли до входу в ратушу. Важкі дубові двері, що здавались намертво врослими у кам’яний портал, піддались не одразу. Скрип старих кованих петель прорізав повітря, немов зойк істоти, з якої заживо здирають обгорілу шкіру. Зловонне, затхле повітря, ув’язнене в мурах ратуші роками, вирвалось назовні, змусивши мандрівників прикрити обличчя рукавами — наче сама будівля натякала, що їм тут не раді.

Суцільна темрява нависала в приміщенні й, на відміну від пилу та повітря, лишати своїх володінь не збиралася.

— Без світла там робити нічого, — зауважив Борис, подаючи знак вмикати ліхтарі на телефонах. Сам же скинув рюкзак і дістав масивний тактичний ліхтар, який одразу навіював відчуття впевненості.

Ступивши першим, він зупинився на порозі. Будівля стара — хто знає, що там усередині. Одна необережність — і нависаюча стеля може обвалитися, поховавши всіх разом. Тут на допомогу годі й сподіватись.

Перше враження — ніби все застигло між шарами часу. Світло ліхтаря прорізало внутрішню залу: високі, потріскані кам’яні стіни дихали холодом. Крізь вузькі щілини в дошках, що забивали вікна, пробивались слабкі сірі промені — вони створювали примарну ілюзію руху на поверхні пилу.

На підлозі — зношений кам’яний візерунок, вкритий густим шаром незайманого часу. В центрі протилежної стіни височів чорний, закопчений камін, що давно змирився з відсутністю тепла. Поблизу валялись уламки меблів: обгорілий дерев’яний стілець, перевернута лавка, залишки старого письмового столу.

Ратуша мовчала, як свідок, що дав клятву ніколи не розкривати таємниць.

Озирнувшись, Борис коротко промовив до тих, хто ще стояв у напівтемряві біля входу:

— Заходимо. Тільки прошу — обережно. Дивіться під ноги.

Не поспішаючи досліджувати інші приміщення, всі гуртом стали біля Бориса неподалік виходу, наче чекали подальших інструкцій. Мерехтливе світло ліхтарів на телефонах бігало по периметру зали, прорізаючи віковий шар пилу. Раптовий яскравий спалах змусив усіх обернутись — то Катя зробила фото.

— Вибачте, на згадку, — знизала плечима дівчина, розуміючи, що фотографувати без попередження — не найкраща ідея в такій ситуації.

Ніхто не відреагував — усі ще плекали надію, що все скоро скінчиться, залишивши лише неприємний спогад.

Зліва у залі ще виднілись залишки дверей. Промінь світла, прорвавшись крізь проріз, вирвав із тіні вузький темний коридор. Праворуч — круті кам’яні сходи вели на другий поверх. Два можливих шляхи для подальшого обстеження.

— Схоже, в цій залі немає нічого, що могло б пояснити, що це за місто, — озвався Марк.

— Одне можна сказати точно — людей тут не було десятки, якщо не сотні років, — зітхнув Василь.

— І все ж, логічно припустити, що десь повинен залишитись хоч якийсь натяк, куди ми потрапили, — додала Тоня.