Розділ 5. СЛІДЧИЙ ТАРАСОВ

Зайшовши до відділку, Ольга зніяковіла. Замість похмурих старих коридорів, решіток і злих на весь світ чергових, які зазвичай можна побачити в кримінальних серіалах, її зустріла привітна усмішка молодої дівчини з модельною зовнішністю за стильною рецепцією. Якби не чорна поліцейська форма, яка, до речі, дуже їй личила, Ольга б заприсяглася, що переплутала двері й потрапила до банку або офісу якоїсь великої європейської компанії.

Свіжий, якісний ремонт різко контрастував із зовнішнім виглядом сірої радянської будівлі.

— Реформа поліції, здається, хоч десь працює, — з усмішкою подумала Ольга. Хоча краще б вона так і не дізналася, бо причина її візиту була, м’яко кажучи, неприємна.

— Добрий день! Чим я можу вам допомогти? — привітно запитала дівчина за стійкою. І думка про те, що Ольга таки справді переплутала поліцію з банком, знову промайнула в голові.

— Розумієте... — почала невпевнено, — здається, мій колишній зник.

Сказавши це, Ольга одразу зрозуміла, як безглуздо це прозвучало. Але дівчина, якій доводилося чути й не таке, лише ледь усміхнулась і спокійно перепитала:

— У вас є з собою документ — паспорт, права, будь-що?

— Мій паспорт? — розгублено уточнила Ольга.

— Так, ваш, — усе з тією ж професійною усмішкою відповіла поліцейська.

Покопавшись у сумці, Ольга дістала ID-картку й передала дівчині. Та, натиснувши кілька клавіш, швидко оформила її в системі, повернула документ і жестом вказала напрямок.

— Ідіть прямо до кінця коридору, потім праворуч. Кабінет 1408, третій з кінця. Слідчий Ігор Тарасов уже вас чекає.

— Дякую, — сказала Ольга, ховаючи документ до сумки та рушаючи в зазначеному напрямку.

Постукавши в двері, Ольга, не чекаючи запрошення, обережно їх відчинила.
Чоловік за столом, відірвавшись від монітора, кинув на неї короткий погляд і сухо буркнув, вказуючи на стілець навпроти:

— Проходьте, сідайте. Що у вас?

Тарасов.
"Добре хоч не Петренко — це вже було б занадто", — подумала Ольга, окидаючи поглядом слідчого.
Невисокий, геть худий, велика залисина, довгий ніс і маленькі очі. Смішний. Навіть мемний.
Його серйозний тон лише підливав масла у вогонь — "теж мені, Міцний горішок", — ледь стримувала усмішку Ольга.

Повна протилежність усім тим стереотипним голлівудським копам: ні тобі Віл Сміт, ні Чак Норіс, ні, зрештою, Брюс Вілліс.
Скоріше — бухгалтер.
"Але ж смішний... і навіть милий," — здивувалась власній думці.

— Ви так і будете стояти? В мене немає часу на ваші витріщання, — ображено прокоментував слідчий.

— Ой, вибачте, — стрепенувшись, Ольга швидко зайняла місце навпроти.

— Розповідайте, уважно слухаю, — сказав слідчий і одразу втупився в монітор, наче навмисно знехтувавши власними словами.

— Мій колишній чоловік, Марк Біленко, зник. Не повернувся додому, на роботі не з’являється, телефон вимкнений, — швидко випалила Ольга, з обуренням дивлячись на слідчого, який, здавалося, навіть не слухав.

— Продовжуйте, — сухо кинув він, не відриваючи погляду від екрана.

— Що саме?! — вибухнула вона. — Ви знущаєтесь?

Слідчий повільно повернувся до неї.

— Як вас звати?

— Оля.

— Слухай, Олю. Можна на “ти”? — запитав, і, не чекаючи відповіді, продовжив:
— Хочеш відверто? Таке трапляється. Чоловік заводить іншу. Тим більше, самa ж кажеш — колишній. Змирись і живи далі. У нас і так завал, якби ми розшукували кожного “зниклого” коханця — не лишилося б часу на справжні справи.

Ольга, вражена цинізмом, дивилась на нього з ледь стримуваною огидою. Здавалось, ось-ось зірветься.

— Хочеш знати, що таке справжнє зникнення? — вже м’якше промовив Тарасов. — Ось…
— Він витяг із теки фото й поклав його на стіл. — Катя. Молода дівчина. Три дні тому зникла по дорозі додому. Батьки в істериці. Місто гуде. Начальство пресує. І тут ти зі своїм... романом.

— Марк теж зник три дні тому. Ввечері. Після роботи. Просто… не повернувся, — тихо сказала Ольга, опустивши погляд, намагаючись приховати сльози, що підступали.

— Сьомого? Ввечері? — перепитав слідчий, і цього разу в його голосі з’явилась нотка зацікавлення.

Та розмову перервала поява молодого поліцейського, що стрімко влетів до кабінету.

— Ігор, у нас, схоже, зачіпка! — хвилюючись, він простягнув планшет і увімкнув відео.

Слідчий уважно переглядав відео на планшеті, слухаючи коментарі молодого поліцейського:

— Камера з магазину біля станції метро зафіксувала, як Катя сідає в маршрутку. На годиннику — 22:30. Час і місце збігаються з даними мобільного оператора. Отже, пасажири — останні, хто бачив її живою. Водія вже пробили, є адреса. Працюємо по пасажирах. Найпідозріліші — військовий і хлопець, що зайшов останнім.

— По хлопцю — відбій, — коротко сказав слідчий, поставив відео на паузу й передав планшет Олі. — Подивись. Це твій Марк?

— Так… так, це він! Де він? Що з ним сталося? — схвильовано запитала Ольга, вловивши надію на відповіді.

— Оце й будемо з'ясовувати, — відповів Ігор і, звернувшись до поліцейського, продовжив: — Що з водієм?

Той здивовано глянув на Ольгу, не зовсім розуміючи, хто вона і як пов’язана з чоловіком на відео:

— Володимир Горобець, 53 роки. Є домашня адреса. Сьогодні вихідний, у парку підтвердили, що мав бути вдома.

— Відправляти когось? — уточнив він.

— Ні, час грає проти нас. Я сам поїду. Скинь адресу в месенджер, — Ігор підхопився, схопив куртку й уже збирався вийти з кабінету.

— Зачекайте… А як же я? — Ольга зірвалась з місця. — Можна я з вами? — навіть сама не розуміла, навіщо їй це.

— Взагалі-то — не можна, — відповів Ігор, зупинившись біля дверей. — Але поїхали. Дорогою розкажеш щось про свого Марка. Можливо, якісь деталі нам знадобляться.

Пройшовши повз вестибюль, де все та ж привітна молода поліцейська щось пояснювала черговому відвідувачу, вони звернули до іншого коридору й скористались службовим виходом замість парадного, яким заходила Ольга. Опинившись у внутрішньому дворі, де стояли припарковані переважно патрульні Toyota Prius і Mitsubishi Outlander, вона помітила, що їхати вони збираються не поліцейською машиною.