Розділ 4. ТУМАН

Марк спробував розплющити очі, але зір ніяк не міг сфокусуватись. Світ навколо був сірий, туманний — наче хтось повільно відкривав завісу темряви. Усе залишалось розмитим. Боліла голова. Він не був упевнений, чи відчуває своє тіло. І чи здатен ним керувати.

Він не розумів, що сталося. Тіло здавалося чужим, думки — розпорошеними.
Наступним повернувся слух. Організм працював, наче інженер, що поетапно перезапускає складну систему.

Зі знайомої глибини вух почали звучати перші акорди пісні в навушниках. Потім — інші звуки. Глухі, гучні, тривожні.

Я був у маршрутці… задрімав… — намагався згадати Марк.
Що могло статись? Аварія? Теракт? Приліт шахеда? Чому болить усе тіло?

— Напевно, аварія, — прошепотів уголос. Це звучало найбільш логічно.

Зібравши сили, він спробував поворухнути пальцями. Рука слухняно виконала команду. Функції повертались. Обережно витягнув навушник. Підвівся, сперся на лікоть.

Але світ, який він побачив, зовсім не відповідав очікуванням.

Може, я все ж таки сплю? — подумав з надією.
Бо інша версія — що він збожеволів — подобалась ще менше.

Він лежав на вологому узбіччі вузької лісової дороги. Навколо — ніч або ранок, не зрозуміти. Сірі сутінки не давали відповіді. Земля під ним — мокра, вкрита калюжами. Здавалося, злива щойно закінчилась.

Усе навколо було окутане густим, білим, як сніг, туманом. Усе — крім самої дороги. В одному напрямку туман розчищався, а в іншому стояв стіною, непробивною, як бетон. Цей напрям виглядав моторошно.

Марк не був експертом у лісах, але був певен: таких лісів у їхньому регіоні немає. Цей нагадував гірський, скандинавський, ніби з якогось трилеру.

— Навіщо ви мене викрали? Що ви зі мною зробили?! Не вбивайте мене! —
Істеричний жіночий голос лунав з іншого боку дороги, метрах у двадцяти.

— Тихо, дитино, заспокойся. Тобі нічого не загрожує, — спокійно, але трохи розгублено говорив сивий чоловік у військовій формі. — Ось, випий води, — простягнув дівчині флягу.

— Ви хочете мене отруїти?! Відпустіть мене додому! — дівчина хлипала, тремтіла, її голос то рвався криком, то стишувався до тихого ревіння.

Військовий забрав флягу. Встав, озираючись навколо, як справжній боєць — вивчаючи обстановку.
— Ніхто тебе не тримає, сонце. І ніхто тебе не скривдить. Обіцяю.
— Якби ж тільки я сам знав, де ми й як тут опинились…

Почувши шурхіт, Марк повернув голову. З іншого боку дороги, як і він, почали ворушитись ще двоє — подружжя, яке він, здається, бачив у маршрутці.

Отже, таки аварія, — подумав Марк, втомлено падаючи на спину.
Маршрутка злетіла з дороги. Напевно, десь тут, у кюветі. Просто її не видно через цей чортів туман.

— Напевно, водій нас витягнув… — ланцюжок думок здавався логічним. А де сам водій? Побіг по допомогу?

Здається, всі живі. Це вже добре…

— Всі живі, — суворим командирським тоном крикнув військовий, рухаючись у бік Марка та подружжя.

— Начебто, — відповів Марк.

— А що трапилось? — пронісся тривожний жіночий голос.
— Ми нічого не пам’ятаємо, — додав її чоловік.

— Здається, була аварія. Нас витягнув водій. Сподіваюсь, він скоро повернеться з допомогою, — поділився своїми припущеннями Марк.

— Ти це пам’ятаєш? — здивувався військовий. — Я — нічого. І вона, здається, теж.

Він кивнув у бік дівчини. Та вже не кричала, але й далі сиділа, затиснувшись, не в змозі зупинити сльози.

— Та ні, в мене теж все в тумані. Але... що ще могло трапитися? — Марка здивувала скептична реакція військового.

Подружжя повільно підійшло ближче. Чоловік підтримував дружину, яка ледь трималась на ногах. Їхній життєвий досвід, здається, підказував їм не поспішати з версіями, доки не стане зрозуміло, що тут взагалі відбувається.

— Ми не пам’ятаємо аварії, — сказав чоловік.
— Лише те, що їхали в маршрутці, а прокинулись тут, — додала дружина.

— Отже... — військовий замовк, потерши скроню, ніби вишукуючи думки.
Усі напружено завмерли, чекаючи продовження.

— А тебе не дивує, що на дворі — сутінки? — різко випалив він до Марка.
Усі здригнулись.
— Що думаєш, скоро ранок? Ми тут пролежали цілу ніч?

— Якби це була аварія, — продовжив, — тут уже були б швидкі, поліція, рятувальники. Ми ж їхали не якимись сибірськими глухоманями, а Броварським шосе. Там рух не припиняється навіть під час комендантської години.

Марк лише кивнув — усе справді звучало дивно.

— У тебе ж є телефон? — уже майже не питаючи, а стверджуючи, мовив військовий. — Дістань. Подивися на годинник.

Марк машинально хлопнув по кишенях. Згадав: внутрішня. Там завжди. Розстебнув куртку, дістав смартфон.

— 22:55. І що з того? — не розумів він, до чого це все веде.

— Що з того? — військовий мало не пирхнув. Тяжко було б цьому хлопчині на фронті, — подумав.
Та одразу взяв себе в руки.
— Дивись. Якщо зараз 22:55, то або ми досі в маршрутці, або... минула вже доба. Принаймні.

— Та наче так... — не впевнено, але хором підтвердили інші.

— Якщо пройшла доба — то ми б уже померли від переохолодження. Але з нас ні в кого навіть зуб не цокоче. Ми виглядаємо так, ніби тільки щойно тут опинилися.

Він уважно подивився на всіх, переконався, що ловлять суть.

— І ще. Згадайте: як було надворі, коли ми сідали в маршрутку?

Пауза.

— Темно. Глуха ніч, — відповів сам собі. — А зараз — не ніч, не день. Сутінки.

Він перевів погляд на Марка.

— Аварія, кажеш? Але в нас немає жодної подряпини. Лише відчуття похмілля, як після алкоголю чи впливу газу. Якби нас витягували з машини, ми б були в багнюці. Були б сліди. А зараз — враження, що нас акуратно поклали на землю.

Він знову обвів усіх поглядом.

— Але хто? Як? І коли?

Пауза зависла важка, наче дим у цьому туманному лісі.