РОЗДІЛ 3. ОЛЯ

Протяг, що ввірвався до кухні крізь відчинене вікно, мов малий бешкетник, не гаючи ні хвилини, заходився капостити там, куди тільки сягали його невидимі рученята. Він розвіяв сигаретний попіл з попільнички по всьому столу, а потім кинувся до ще горілої конфорки — ніби намагаючись задмухнути полум’я одним подихом, як діти, що загадують бажання над свічками святкового торта.

Але гучне хлопання вхідних дверей різко обірвало його грайливий настрій — так, як турботливі батьки вриваються в самий розпал забав, щоб вкласти дитину спати.

Оля здригнулась, відклала смартфон і машинально загасила недопалок об дно попільнички.

— Як же холодно... Так і захворіти недовго, — пробурмотіла вона, наче повертаючись із цифрового світу назад у вологу реальність.

Зачинивши вікно, вона взяла мокру ганчірку і витерла попіл зі столу. Саме в цю мить Оля відчула: затишок давно залишив цю кухню. Коли тут востаннє були теплі сімейні обіди, довгі розмови, сміх? Коли востаннє ці стіни пахли борщем, котлетами, домашніми пирогами? Тепер тут панував лише запах кави й сигарет, що витіснив навіть спогади про щасливі часи.

Думка, що так жити більше не можна, поверталась до неї все частіше. Вона ще молода. Попереду життя. Так, із Марком не вийшло. Але хіба може бути щось гірше, ніж жити минулим?

Чи могли їхні стосунки скластися інакше? Вона не мала на це однозначної відповіді. Можливо, й ні. З дітьми не вийшло, та навряд чи це стало головною причиною кінця. Просто вони — різні. Несумісні. Так буває.

Спочатку все було чудово: Марк — перспективний айтішник із гарним доходом, вона — молода медсестра у стоматологічній клініці. Її графік — два дні через два — дозволяв приділяти більше часу дому, стосункам. Стара квартира дісталась Олі від бабусі, але вони не планували залишатись у ній надовго. Вклали велику суму в новобудову — елітну трикімнатну квартиру. Переважно це були гроші Марка. Здавалось, щастю не буде меж — за кілька років вони мали оселитись у новому житті.

А потім усе зруйнувалося.

Криза. Забудовник — чи то збанкрутував, чи просто втік із грошима. Будинок так і залишився на папері. Марка це зламало. Проблеми на роботі. Потім — звільнення. Постійна нестача грошей. Його небажання щось змінювати. Вічні сварки. А далі — розлучення. І ціла стіна взаємних образ, що остаточно відділила їх одне від одного.

Квартира хоч і була її, але совість не дозволяла виставити Марка за двері. Адже більшість втрачених грошей були його.

— Але досить, — сказала вона вголос, ніби ставлячи крапку.

Цього разу вона вирішила остаточно. Треба щось міняти. Треба поговорити з ним. Спокійно. Без сварок. Але чітко.
Він мусить з’їхати.

Такий раптовий приплив рішучості, збуджуючим теплом розтікався тілом, мов струм. Оля почувалась впевненою в собі, як ніколи. Здавалось, ніщо вже не зможе стати їй на заваді. Вона точно змінить своє життя на краще. Вона буде щасливою — чого б це їй не коштувало.

— І діяти треба негайно, — подумала вона.

Усі подальші кроки, всі рішення здавались очевидними. З легкістю, що нагадувала складання дитячого пазла, вони формували в голові яскраву картинку майбутнього — гідного життя, на яке вона, без сумніву, заслуговує.

Першим пунктом на шляху до змін був... нормальний сніданок.

Не зогледівшись, як це сталося, впевнена в собі жінка вже ритмічно танцювала біля плити під гучну, веселу музику — з таким задоволенням і жагою, ніби щойно звільнилася від кайданів, які роками тримали її прикованою до землі. Підспівуючи запальному хіту, вона кружляла, а її заплетені косички здавались живими — вони заполонили весь простір маленької кухні.

Власноруч приготований сніданок із сирників і кави тільки підсилив жагу змін. Цей вихідний день вона вирішила присвятити лише собі — дарувати собі все, чого тільки забажає. Швидкий душ, легкий макіяж — і жодного гаяння часу на вибір вбрання. Джинси й в’язаний білий светр стали її миттєвим вибором.

Зрештою, ритися в старих полицях не мало жодного сенсу. Вивернувши все з шафи, весь гардероб — від білизни до суконь, кожна з яких мала свою історію — за мить опинився у сміттєвих пакетах.

— Ні, все нове. Тільки найкраще. Я варта цього! — вигукнула вона, майже на весь голос, з підступними сльозами радості на очах.

Здавалось, кожен перехожий, хто бачив її на вулиці, виглядаючи з-під парасолі, відзначав у ній щось незвичне. Не зважаючи на дощ, Оля буквально світилася — випромінюючи помітний навіть неозброєним оком оптимізм.

На шляху до салону краси, з якого вона вирішила почати свою трансформацію, вона несподівано для себе вже стояла у квітковому магазині, розраховуючись за милий букет білих троянд. Стояла й не вірила: вона ж ніколи не любила троянд. Тим більше — білих. Але зараз цей букет був найкращим у її житті. Його свіжий аромат п’янив.

Та справжнє задоволення принесло не це. Найбільше гріла думка: усі її колишні проблеми — були всередині неї. І тепер вона знала: може дозволити собі все, що потрібно для щастя.
Новий букет. Нова зовнішність. Нова одежа...
Зробивши коротку паузу в думках, вона додала —
...нове кохання.

Це був її найкращий день. Її день. Салон краси перетворив її до невпізнаваності. Розкішна зачіска. Новий, яскравий рудий колір волосся — на який та Оля, яка ще зранку курила сигарети одну за одною, ніколи б не наважилася. Яскравий, зухвалий манікюр. Такого задоволення від шопінгу Оля ще ніколи не відчувала. Вона неквапно, немов мандруючи довгими коридорами торгового центру, переходила від одного магазину до іншого, дбайливо підбираючи кожну річ, кожен образ. Усе мало значення. Усе складалось у нову мозаїку.

До вечора Оля сама дивувалась, як тільки її тендітні руки вміщають усю цю гору фірмових пакетів. Але зупинятись на шопінгу вона й не думала.

Романтична вечеря — в елітному ресторані. І байдуже, що думають інші. Її партнером на цьому побачені була вона сама.