РОЗДІЛ 2. МОНЕТА

Опинившись на вулиці, Марк одразу відчув на собі всю міць осіннього буревію. Вставивши навушники, він натягнув капюшон худі, а зверху — куртки, відгородившись від дощу й вітру, наче за стінами неприступної фортеці. Швидко ввімкнув улюблений плейлист, сховав телефон у внутрішню кишеню — і разом із першими акордами старого хіта Бумбокса рушив звичною дорогою до кінцевої зупинки маршрутки.

Щоденна дорога з промислового району міста-супутника Броварів, де Марк мешкав із Олею, до найближчої столичної станції метро займала в середньому 40 хвилин. Потім — дві зупинки підземкою, десять хвилин пішки, і ось він уже біля величезного логістичного складу одного з провідних поштових операторів. Саме тут останні два роки колишній успішний, перспективний айтішник будував стрімку, але цілковито безперспективну кар'єру вантажника.

Важка, монотонна робота, на яку зазвичай ішли студенти на підробіток або люди в безвиході, навряд чи могла вважатись мрією. Та не для Марка. Для нього це місце було ідеальним — повна відсутність сенсу, розчинення в тіні. Ідеальне відображення його втраченого життя.

— Всім привіт, — сухо кинув він, заходячи до роздягальні.

Достатньо було одного погляду, щоб відрізнити тих, хто завершував нічну зміну, від тих, хто тільки готувався до нового виснажливого дня. Перші, хоч і змучені, мали в очах характерний блиск — передчуття розслабленого розпивання трудової дози дешевого алкоголю у забігайлівці поряд.

Марк ніколи не приєднувався до таких «корпоративів». Відстороненість зробила його непопулярним серед колег, які вважали його відлюдником. Та він цього тільки прагнув. Друзів він точно не шукав.

Переодягнувшись у фірмовий робочий комбінезон і куртку з логотипами компанії, Марк розвісив речі у своїй шафці.

— Тільки цього бракувало… — роздратовано пробурмотів він, шукаючи пачку сигарет у кишені мокрої від дощу куртки.
Лише тепер згадав: сигарети так і залишились на підвіконні поруч з Олею. Він так поспішав вийти з квартири, що зовсім про них забув. Зазвичай він помічав їхню відсутність дорогою до маршрутки, під час свого першого ранкового ритуалу. Але цього разу, через зливу та шквальний вітер, поспіх узяв гору.

Обмежені фінанси ще більше тиснули — тепер доведеться бігти в обід купувати нову пачку.

Склад, наче живий організм, нагадував метушливий мурашник із чітко злагодженими процесами. Навантажувачі безперервно возили громіздкі палети. По лініях рухались посилки різних форм і розмірів, шукаючи найшвидший шлях до своїх адресатів.

Марк виконував різні завдання — від керування навантажувачем до сортування. Сьогодні старший зміни направив його на сортування — і це було найкраще, що могло з ним трапитися. Спокійна, не надто виснажлива робота, де нікому до тебе немає діла, а в навушниках грає улюблена музика. Основне — сканувати штрихкод на коробках. Якщо з інформацією все в порядку — класти її на стрічку, яка везе далі.

Час тягнувся в рутині. Розібравши безліч палет, Марк усе частіше зиркав на велике електронне табло з годинником під стелею складу. До обіду лишалося пів години. Курити хотілося нестерпно. Хотілося й поїсти — шлунок натякав на свою порожнечу з кожною хвилиною.

Скануючи чергову посилку, монітор раптом видав помилку. Номер невірний. Придивившись до стікера, Марк одразу зрозумів — щось рідке, недбало запаковане, розлилось всередині й розмило дані на упаковці.

Записавши маркером номер палети, з якої вона прибула (щоб відділ розшуку зміг відновити маршрут), він неохоче поніс її через увесь склад до місця, яке всі називали «зоною нуль» — саме там зберігались посилки, які не знайшли своїх адресатів.

Марку вдалося розрахувати темп так, щоб «похід» до зони зайняв увесь час, що лишався до обіду. Він ішов неквапно, ніби проводжаючи цю коробку в її останню путь.

Увімкнувши світло в «зоні нуль», він окинув поглядом стелажі, шукаючи вільне місце. Пройшовши в кінець першого ряду, з силою штовхнув згубу у вузький проміжок. І в той самий момент звук розбитого скла з іншого боку стелажа змусив його здригнутися.

— Ще й штрафу за псування майна мені не вистачало… — подумав він.

Швидко обійшовши стелаж, Марк поглянув на бетонну підлогу. Поряд із полицею лежала невелика відкрита квадратна коробка — не більше 10 см завширшки. Біля неї, серед уламків скляної кулі, блищала монета.

Озирнувшись, переконався: він перебуває в сліпій зоні камер. Не думаючи про наслідки, наче щось відключило мозок, він швидким рухом підняв монету, а уламки скла та коробку відсунув ногою під стелаж — як злодій, що ховає сліди.

Монета здавалася срібною. Можливо, старовинною. А може — просто сувенір. По краю був викарбуваний напис.
— Схоже, латина? — пробурмотів Марк.

У центрі було зображено річку, по якій плив човен. У ньому стояв чоловік у балахоні з жердиною в руках. На звороті — старовинний герб із розкритою книгою, на сторінках якої були вписані дві літери.

Стиснувши монету в кулаці, Марк, заспокоюючи себе, міркував:

— Насправді нічого такого не трапилось. Просто якийсь безглуздий сувенір, надісланий якимось затятим туристом своїм знайомим. Начебто листівка чи магніт — отакі, які зазвичай відправляють друзям із подорожей: мовляв, дивіться, я в Єгипті, я бачив піраміди...

— Та кому взагалі є діло до цієї богом забутої втраченої посилки? — подумав він. — Лежала тут, мабуть, вічність. Чекала своєї неминучої утилізації, як остаточно загублена.

Видихнувши, вже спокійніший, Марк поклав монету до кишені джинсів, змішавши її з іншим дріб’язком.

— Треба поспішати, — пробурмотів. — А то так і весь обід простою тут, безглуздо накручуючи себе.

Після короткого перекусу та довгоочікуваної першої за день сигарети, Марк повернувся до своєї монотонної роботи. І більше ні про монету, ні про розбиту посилку не згадав.

З кожною годиною сил ставало все менше, втома наростала. Остання година до завершення зміни, до 22:00, здавалася нескінченною.