РОЗДІЛ 1. МАРК

«Пекло — це не те, що ми уявляємо.
Це місце, де вже нічого не має значення.»
— Жорж Бернанос,
«Щоденник сільського священика», 1936

Кволо змахнувши пальцем по екрану смартфона, він спробував сфокусуватися на великих цифрах годинника. В очах пливло. Вирваний із буремного калейдоскопу дивних, беззмістовних снів, Марк кілька разів заплющував і розплющував очі, щоб знову підкорити собі зір.
6:23 ранку. За сім хвилин мав задзвонити будильник, повертаючи його до сірої буденності — реальності, такої ж безглуздої, як і той сон.

Гучний скрегіт сухої гілки по шибці відлунням прокотився темрявою кімнати, остаточно розвіявши залишки сновидінь. Ось і причина раптового пробудження — стара яблуня під вікном старого, як світ, двоповерхового будинку. Вона давно вже віджила свій вік. І якби на місці змученого життям, хоч і ще не старого, 38-річного Марка був хтось інший — це дерево давно пішло б на дрова.

Важкі краплі дощу меланхолійно вибивали осінній ритм по підвіконню, що час від часу скрипіло, задираючись угору під поривами вітру.

Відчуваючи нутром усю огидність погоди, яку невдовзі доведеться відчути на собі, Марк неохоче, але таки змусив себе вибратися з-під ковдри. Диван був теплим, проте до чорта незручним. Сидячи на краю, він розминав спину, що волала про допомогу після ночі на цій скрипучій конструкції з поламаними пружинами та провалами, яку язик не повертався назвати диваном.

З кухні долинув свист чайника. Звичайна дрібниця для будь-кого, але не для Марка. Цей звук, мов гонець із середньовіччя, приніс одразу дві погані новини.

— Отже, світла немає, — подумав Марк. — І вона вже прокинулась… доведеться з нею перетнутися.

Цього він відверто хотів уникнути.

Швидко натягнувши джинси, недбало кинуті на підлогу ще з вечора, і перше-ліпше худі, що попалося під руку в шафі, він приречено рушив до кухні.

Проходячи маленьким захаращеним коридором, відчув холодний протяг із відчиненого вікна — і запах сигаретного диму.

Відтягуючи невідворотне, Марк спершу зазирнув до вбиральні. Покінчивши з ранковими ритуалами, повернув на місце зубну щітку, яка давно вже потребувала заміни. Кількома швидкими рухами вмив обличчя крижаною водою з-під крана, а тоді, спершись на раковину, зазирнув у дзеркало.

Власне відображення здавалося чужим. Тьмяне світло від телефона, що підсвічував обличчя знизу, лише погіршувало картину: втомлений вигляд, темні синці під зеленими очима, чорне, хоч і недовге волосся, перемішане з помітною сивиною.

— Коли я востаннє брився? — подумав Марк, проводячи рукою по підборіддю, вкритому неохайною, але ще короткою бородою.

Ще кілька років тому побачити такого незнайомця в дзеркалі викликало б принаймні здивування, якщо не жах. Тепер же все, що він відчував, можна було описати одним словом: байдужість.

Продумавши наступні дії, Марк увійшов на крихітну кухню — не більше чотирьох квадратних метрів. Легке світло линуло від газової конфорки, де, не змовкаючи, свистів чайник, наче благав про допомогу.

За столом, біля частково відчиненого вікна, сиділа Оля. На появу Марка вона не зреагувала. Глибоко затягнулась, швидко випустила дим і, не відводячи очей від смартфона, продовжила беземоційно скролити стрічку соцмереж. Легким рухом стряхнула попіл у попільничку, наче робила це автоматично — без думки, без змісту.

На два роки молодша за Марка. Одягнена у фірмову, але вже давно не нову піжаму. Її чорне, довге волосся було заплетене у дві косички, що спадали на груди — дитяча зачіска на дорослій жінці, яка виглядала водночас дивно й зворушливо.

Карі очі, втомлені, зі зморшками в кутиках, усе ще відблискували залишками якогось дотліваючого вогню. Вони бігли рядками новин та чужих постів, іноді ненадовго зупиняючись на фотографіях — погляд ковзав поверх, без справжнього інтересу, лише з тінню удаваної цікавості.

В її трохи змарнілому обличчі ще жевріла краса — приглушена, як потемніле срібло. Вона не фарбувалась, не намагалась здаватися молодшою, але мала ту природну привабливість, яка залишалася попри втому, сигаретний дим, осінь за вікном — і осінь усередині.

Марк, не гаючи часу, дістав із полиці термокружку, насипав добрячу порцію дешевої меленої кави. Зглянувшись над потугами чайника, підняв його з конфорки й залив каву окропом. Чайник змовк. І разом із ним на кухню опустилася важка, давляча тиша. Вона була настільки матеріальною, що її можна було взяти в руки й напхати повні кишені.

Закрутивши кришку, Марк похапцем рушив до виходу. Швидко натягнув чорну осінню куртку, взув єдині трекінгові черевики, яким було вже, здається, років десять. Лише приналежність до відомого бренду не дозволяла їм остаточно розсипатися — щороку подовжуючи їм життя.

Схопивши наплічник, Марк уже майже покинув цю територію відчаю, як був зупинений одним-єдиним словом:

— Сьоме, — разом із холодним протягом відчиненого вікна пролунав не менш крижаний голос Олі.

Коли він чув її голос востаннє? Місяць тому? Два? Марк не зміг би згадати. Та й байдуже — яке це тепер має значення?

Зайвих слів не було потрібно. Він одразу зрозумів, що вона хотіла донести цією короткою цифрою. Сьоме число кожного місяця — єдине, що залишилось спільним після їхнього розлучення, яке сталося вже давно. Щонайменше два роки — вічність.

Спільні рахунки за комунальні послуги — от і все, що залишилось від колись палкого кохання, про яке не згадають навіть стіни цієї втомленої, розбитої квартири.

Без зайвих сперечань, виконуючи єдину спільну домовленість, Марк витяг із внутрішньої кишені куртки потертий гаманець. Вийняв потрібні три тисячі гривень, залишивши в гаманці лише неповні п’ятсот. Розмір такої фінансової «подушки» не віщував нічого доброго на найближчі півтора тижня до авансу.

— Якось воно буде, — заспокоїв себе Марк. — Хіба вперше.