"Звір"

День 5

1.

Друга година ночі. Я проснувся від шепоту в голові: «Навіщо ти мене убив, Конграйте, за що?».  Ці слова кинули мене у піт, чи то від того, що я дійсно збожеволів, чи від того, що я убив людину… Не можу сказати, я не відчуваю провини від смерті Рокко, але врешті – решт мої руки почервоніли невидимо від крові. Навколо мене все було у крові. Труп Філіпа, «Вампіра» та Константа і ще декілька мерців у залах. Поглянувши на мертвого поліцейського, я побачив, що його очі дивились прямо на мене. Він кліпнув… Філіп підморгнув мені своїми мертвими очима. Я закричав. Страх, невідомий для мене раніше схватив моє серце у кулак і почав його стискати. Ще б секунда і я помер від розриву серця, але щось мене відпустило. Підійшовши до поліцейського, я закрив йому очі та забрав його сигарети і бейдж, який повністю скривавлений, але у якому чітко виднілося ім’я Філіп. Я закурив. Уперше в житті. Відчуття теплоти у легенях та легкості у голові бодай трішки, але заспокоювали мою розірвану на шматки психіку. Голос у голові, той шепіт, припинився від першого куріння сигари.

Покинувши будівлю, я зустрів чоловіка, який, не відриваючи очей, спостерігав за тим, що відбувалося у мерії. Частина будівлі горіла, від другої відірвалась після вибуху стіна. І лише очі цього чоловіка відображали радість та смуту водночас.

-Чому ви тут, Демарте?

-Артуре… Вибух було чутно аж до нашого відділку. Реймонд направив мене сюди, я довго вагався йти чи не йти, але я тут, хоч і так пізно. Як тільки я дійшов сюди, то через хвилину вийшли ви. Чому ви самі, де Філіп?!

-…

-Артуре, не мовчіть, благаю!

-Його убили, Демарте, відразу, як тільки відчинили двері у кімнату Бенса! Тримайте, це все, що залишилось від нього. – Артур протягнув бейдж Філіпа Демарту. Якщо до ранку будівля повністю не згорить, то, будь ласка, заберіть його мертве тіло та похороніть, як героя. Цей чоловік врятував мене та допоміг дібратися до лігва смертоносного звіра.

-Таким він був, Конграйте, все своє життя. Веселим, але водночас кмітливим героєм, який колись урятував багато людей у цьому місті. Це трагедія для народу. Я так розумію, Артуре, що Бенс помер від вашої руки?

-Аж ніяк. Від руки Рокко.

Демарт не сказав ні слова. Він розумів, що я єдиний, хто залишився у живих, тому питати більше нічого не став. У його очах виднілася надія.

-Що ж, слідчий, то твоя робота завершена?

-Ні, поліцейський, і ще раз ні.

-Ксав’є…

-Саме так. Забирайте бейдж і прямуйте негайно до Реймонда. Ви потрібні мені якомога швидше у готелі. І не зволікайте, сьогодні я зіграю свій фінальний акорд. І пам’ятайте, Демарте, у моєму пістолі лише одна куля. А, і хто такий Агорій?

Нічого не сказавши, поліцейський, швидко попрямував до відділку. Мені залишалося лише йти у те місце, з якого все почалося, та у якому все закінчиться. «Схил гори» стане місцем смерті або моєї, або Болонтіза. Він мене чекає. Він знає, що я живий. «Прийди до мене та убий В…» лунало у моїй голові. По дорозі до готелю я побачив силует коня, який так покірно стояв та голосно іржав.

-ЗАТКНИ СВОЮ ПАСТЬ ТУПИЙ КІНЬ. Я вже третю годину не можу заснути через твоє іржання. – голосно кричала жінка із вікна.

Підійшовши ближче, я побачив Атласа, який так голосно іржав на все місто. Але у його звуках була трагедія. Сумні ноти у його голосі так чітко передавалися мені у вуха. Наблизившись до коня, я хотів його погладити, щоб заспокоїти, але він застиг із гримасою жаху і ще більше іржав. Атлас не біг, не старався стукнути мене копитом, а лише стояв та плакав, і чогось боявся. Неподалік від коня лежало чиєсь тіло. Невже… Тільки не він. Підібравшись ближче до нього, я побачив знову обезголовлене тіло чоловіка, старого та занадто худорлявого. Атлас ще дужче заіржав. Старий Девлін попався у руки канібала. Я не міг у це повірити, адже прив’язався до візника та його видінь, ніби до рідного батька, і втрата по машталіру важко відобразиться на моєму серці. Витерши сльози, я почув,  як мене окликнула жінка.

-Чоловіче, це ваш кінь?

-Ні, пані.

-Вам пощастило, бо я хотіла б на вас вже вилити помиї, за те, що залишили коня без нагляду. Це створіння не дає мені та й сусідам моїм спати, можливо, допоможете?

-Спробую щось зробити…

-Дякую вам, доброї душі чоловік.

Наблизившись до Атласа, я намагався його обійняти та погладити, але кінь від мене по – трохи відходив, не перестаючи дивитись на мене із жахом. Як тільки я відійшов від нього, то Атлас замовк, впавши на дорогу. Підійшовши до коня та поклавши на нього руку, я відчув, що тіло його холоднішало. Серце не билося та й кінь вже не іржав. Атлас помер від серцевого нападу або від розриву серця. Не витримав кінь смерті свого власника… Єдине чого я не розумів, то це жаху у його очах. Атлас із люті та страхом дивився на мене, але його щось ніби сковувало.

-Нарешті ця тварюка замовкла. Ще раз вам дякую, чоловіче, бережіть себе і поспішайте у домівку. Ночі край небезпечні у Вільденбурзі.

Нічого не сказавши їй у слід, я попрямував далі, витираючи сльози із своїх очей. Для цієї пані цей кінь та його власник лише непотріб, тоді як для мене – це, можливо, друзі та частина моєї історії.

-Так мало днів пройшло, а я вже стільки пережив, що серце моє, здається, перетворилося на дряхле, як у шістдесятирічного. У цьому місці я вже нічого не очікую, окрім смерті, та й навряд чи буду очікувати щось інше, крім неї. Що є життя, як не очікування смерті? Як же ти правий, Олівере… Мабуть, ти зараз спиш, навіть не здогадуючись, що твій батько та його вірний кінь лежать мертвими на холодній дорозі. Завтра їх тіла знайдуть, навколо них збереться натовп, де Реймонд знову куритиме сигару і проклинатиме своє життя та роботу. Ти почнеш думати, що так довго не бачив батька, поки якась невідома тобі жіночка не скаже, що вранці знайшли труп коня та худорлявого чоловіка без голови. Ти помчиш прямісінько на те місце, де впадеш на коліна і почнеш кричати від горя, злегка посивівши, а поруч із тобою стоятиме твоє кохання, яке приглушатиме біль по втраті батька. Мабуть, Олівере, ти проклинатимеш мене за те, що старий Девлін зв’язався зі мною… Він міг би бути живий, але у його житті з’явився егоїстичний слідчий, який, окрім розкриття справи, майже нічого не помічав. Не помічав підказок твого батька, не помічав допомоги із різних боків та підставляв більшість людей на вірну смерть. Щодня, ніби у пастці, чекаєш, що тебе уб’ють, як убили Філіпа, Девліна, ту нічну бабочку Абігейл і багатьох інших людей, яких я навіть не знав. Так що є життя, як не очікування смерті? Здається, Олівере, я починаю розуміти твою філософію. Вибач мені, сину мого ангела та символу моєї історії у місті, що не вберіг його… З любов’ю, з болем, із співчуттям – Артур Конграйт.