«Коли душа ангела плаче…»

1.

(П’ятирічний Рокко)

-Прокидайся, слимаче, нічого тобі так довго спати! Даю тобі лише 10 хвилин, щоб ти встав і поїв.

-Так, тятечко, але можна мені хоча б ще 5 хвилин поспатки? – відповів маленький Рокко

-Ні, або ти встаєш, або залишаєшся без сніданку! Швидше, Рокко, мені ще десяток биків треба забити.

-Ех, гаразд, тятечко Дарію, де моя мама?

-Воду пішла налити свиням, брав би з нас приклад, засранцю малий.

-Не ображайте мене, я вам нічого поганого не зробив. – заплакав Рокко.

-Ти не моєї крові, Рокко, я підібрав тебе з матір’ю, коли тобі було всього два роки. Ти повинен працювати на мене, поки не виростеш. У моєму селі Дратоверні лінивих ох як не люблять, слимаче. А тепер підіймайся швидко!

-Дарію, що тут таке, чому мій син знову у сльозах сидить? – зайшла у кімнату Пенелопа. – Невже, ти його бив чи ображав? Ходи до мене мій маленький Рокі. – мати обійняла сина.

-Ніхто його не бив, лише поговорили, правда,  малюче? – вітчим подивився на Рокко із поглядом: «проговоришся, то я віддубасю тебе до втрати свідомості»

-Ні, мамцю, мене тятечко Дарій не бив і не сварився, мені просто страшилка приснилась.

-Нічого не бійся, Рокі, ти у мене виростеш безстрашним героєм. – посміхнулася та поцілувала сина Пенелопа. – Дарію, йди на двір, я поки дам Рокі поїсти.

-Не смій мною командувати, жінко.

-Дарію, будь ласка, йди. Ми потім поговоримо.

Маленький Рокко за столом дивився на свою маму. Вона йому здавалася неймовірно чудовою жінкою, привабливою, коханою та із вогнем у серці. Рокі до глибини душі, кожною частинкою свого тіла любив її. Ріднішої людини за ню, він не зустрічав. Батько його зійшов з розуму, коли маленький Рокі тільки народився, а Пенелопа не змогла жити із хворим чоловіком, коли на руках ще - но народжене немовля. Мати пам’ятала той день, коли вперше взяла дитинча на руки. Хлопчик народився без криків, без жодного звуку, лише коли мати сказала до нього: «І нехай тебе зватимуть Рокко, що з вільтанської мови моєї означає «безстрашний»», - тоді хлопчик закричав. 

-Тримай, мій маленький Рокі, сьогодні їстимеш кашу, якщо не доїси – не виростеш, тому постарайся, любий.

-Гаразд, мамцю, я все з’їм, тільки пообіцяй, що покажеш мені конячок.

-«Ха-ха», звісно покажу, синку. – жінка поцілувала у лоб Рокко.

-Мамцю, я не хотів при тятечку казати, але чому він мене ображає?

-Синку, у такому маленькому віці ти не зрозумієш його дій, хоча я зараз у своєму тридцятирічному році не усвідомлюю цього, але він не може тебе прийняти як свого. Вони колись з твоїм татусем були найкращими друзями і обидва були закохані у мене. Я безмежно любила твого батька Власа, але так сталося, Рокі, що твій тато невиліковно захворів і мені довелось обрати твоє благополуччя, а не його. Коли про це взнав Дарій, він відразу почав леститись до мене, забувши відразу про Власа, за що я йому ніколи не прощу. Але він пообіцяв мені, що зможе забезпечити тебе усім. Ти ніколи не будеш голодний, не відчуєш холод та найголовніше, що він мені обіцяв – ти ніколи не відчуєш самотності та страху. Я повірила тоді йому. Усі речі він по сьогодні дотримує, хоча тебе ображає, а коли він це робить, то я завжди плачу, як і плаче душа ангела, що тебе оберігає. Я говорю з ним щовечора про це, і щовечора Дарій обіцяє мені змінитися, але йому важко, як і мені важко бачити твої сльози…

-Я розумію, матусю, ти зробила як краще для нас.

- Мій розумний хлопчику… - заплакала жінка, - ходи до мене.

-Рокко, ходімо, допоможеш мені із буйволами – викрикнув Дарій.

-Дарію, не можна, він ще малий.

-Пенелопо, треба його вчити тому на чому він зароблятиме собі потім на життя.

-Дарію, я не дозволяю…

-Тихіше я тобі кажу. Рокко, ходімо!

У великому хліві стояв прив’язаний старий бик. У його очах було видно пригніченість. Тварина розуміла, що зараз вона буде убита і нічого з цим зробити вже не могла.

-Дивися – но сюди, слимаче. – Дарій узяв кувалду. – Ти маєш цілитися йому прямо у череп. Якщо влучиш не туди і це буде здоровий бичок, то тоді він тебе може убити. Тут хлопче або ти його, або він тебе.

-Тятечко, я не хочу на це дивитися…

-Тихіше, слимаче. Я вчу тебе тому, що тобі пригодиться у майбутньому. – Дарій замахнувся.

Бик дивився на чоловіка з очима, які благали його цього не робити. З них потекли сльози. Дарій ударив, бик ще пару секунд ворушився і помер. У маленького Рокко в очах був жах. Ні, він не боявся, йому настільки було шкода тварину, що Рокі заплакав.

-Бачиш, як треба, слимаче. Ще ніразу я себе не підводив у цій справі.

-Дарію?! Дарію, навіщо ти йому показуєш таке у такому маленькому віці, йому всього лиш 5 років.

-Нехай дивиться і запам’ятовує. А ти, Рокко зарубай собі на носі, якщо ти думаєш, що я жорстокий, тоді тебе почне ґвалтувати навколишній  світ, коли ти почнеш рости.  

(Семирічний Батист)

У містечку Сальвен, що знаходилось за 8 кілометрів від Дратоверна, тільки ліс потрібно було перейти,  жінка на ім’я Хлої проходила разом із своїм сином Батистом біля місцевого магазину, де продавали різноманітний одяг. «Пелюстка» - так називалося те місце. Подивившись на свого понівеченого сина, який так мало говорив, вона розуміла, що йому потрібні нові штанці та взуття, але при собі вона мала лише долар. Жінка проклинала той день, коли вийшла заміж за дурної крові чоловіка, який кинув її через місяць, після того як дізнався, що Хлоя вагітна Батистом, не його дитиною. Вона стояла та дивилася на свого сина, який щось так пильно розглядав.

-Мамо, ходімо, там в далечині щось є, здається там стріляють. Якщо це якийсь конкурс, то я хочу спробувати. – усміхнувся Батист

- Синку, ти ж знаєш, що ти єдине, що у мене є, а якщо у тебе ненароком влучать, моє серце не витримає ж…

-Матусю, довірся мені, будь ласка.

На диво, на свої 7 років маленький Батист, хоч і багато не розмовляв, але  був досить ерудованим та розумним хлопцем. Він сам міг пройти до Дратоверна і не заблукати, знав ціну грошам та вмів досить влучно стріляти. Його дядько, брат Хлої, навчив його тримати пістоль ще у 4 роки, тоді малий Батист вдало збивав кулями усі банки.