"Виродок"

День третій

1.

«І що за мерзенний ранок», - розплющивши очі, промовив я. Мені, Артуру Конграйту, сьогодні прийдеться розслідувати вбивство у дощ, який своїми краплинами пронизував кожну клітину мого організму. Залишалось лише надіятися, що він закінчиться. Одягнувшись та хоча б трішки зігрівшись у залі, я пішов у ресторан, де замовив чашку кави та бутерброд із тунцем. Як на диво, сьогодні замість офіціантки Емми, їжу та напій мені приніс Тредінн – місцевий прислуга та прибиральник, з яким я мав змогу познайомитися сьогодні, так як раніше ніде його не зустрічав. Випивши смачну каву та насолодившись бутербродом, я від шоку чуть не зомлів. Ці дві страви коштували на двадцять п’ять центів дешевше, аніж консоме та біфштекс. Пославши це місце куди подалі, я вийшов з ресторану, кинувши долар прямо на стіл, біля якого на аркуші написав: «Знижте ціни, срані мавп’ячі члени!!!».  Побачивши у залі Ксав’є, я підійшов до нього:

-Ксав’є, куди поділась Емма? Що це за чоловік, який приносив мені сьогодні їжу?

-Артуре, та дівчинка у себе вдома, відпочиває, не хвилюйся, друже, а Тредінн лише її підміняє. Але тобі не здається дивним, що він постійно в окулярах?

-Це до тебе питання, адміністраторе, чому він їх постійно носить?

-Можливо, він сектант? ЧИ Я НАСТІЛЬКИ ТУПИЙ КЛОУН, ЩО ПІДПУСТИТЬ ДО СЕБЕ ОДНОГО З ТИХ ВИБЛЯДКІВ. ГА, АРТУРЕ? Ти мене вже бісиш. Йди звідси…

-Тихіше, Ксав’є, а то…

-А то що, псяча мордо? Що ти мені зробиш? Позвеш того козла Реймонда сюди? Ти краще запитай, хто його дружку кулю залишив у його коліні. Ти ніхто тут, Артуре, і як я ще раз кажу: ти живеш тут, поки я вважаю за потрібне.

Слова того блазня мене дійсно налякали. Адже у готелі я не міг себе почувати у безпеці. Образ «Схилу Гори» створював місце підвалу, де ти в образі жертви, і над тобою знущаються і вирішують, до якого дня ти залишишся живим. Лише картинка, що тут працюють люди, змушує розуміти, що я хоча б не один. Бо навіть закриті двері моєї кімнати мене не врятують тут.

Зробивши глибокий вдих та видих, я повернувся у свою кімнату. У свою кобуру я поклав пістолет, хоч він не заряджений, але, можливо, я знайду собі  хоча б одну кулю. Ножик я поклав у таємний карман своєї куртки, щоб у разі чого мати хоча б якийсь вид захисту. Це місто вчить, що на кожному кроці тебе чекає або труп, як на алеї смерті, або твій вбивця, як сектант в образі безхатченка. У Вільденбурзі я вже майже двічі не став мертвим. Мій майбутній доклад, який я передам вищим чинам у Стопену( 9), буде називатися «Величне місто майстерних убивць». У кармані залишалось 19 доларів. Хоч я є і приватним слідчим, але за кожну закриту справу мені Генеральне управління слідчими(ГУС) платило 30% від плати, що запропонує мені сам замовник. Останній із них, який був анонімним, запропонував мені 80 доларів за розкриття справи сімейства Бранц. Як потім вияснилось, це був колега по бізнесу Віктора – Дарсін. Змоги кошти він відправити на пряму мені не мав, він був на іншому континенті, тому кошти переправив саме у ГУС, де бережуться вони по сьогодні. А саме управління зверху ще докинуло мені 24 долари. Хоч і Крістіан скоріше за все мертвий, але у листі він вказав, що заплатить мені 132 долари. Саме речення, де він вказує суму плати, буде доказом тим сраним бюрократам, якщо вони не захочуть заплатити мої важко зароблені 39 доларів та 60 центів. Надіюся, що колись дійдуть до того, аби гроші можна було переправляти з будь-якого кінця світу за лічені секунди…

Саме у момент закінчення моїх роздумів, я побачив, через ті діри, які були у забитих дощечках, що дощ закінчився, але на вулиці все так же було хмарно. На деревах, кущах вже не було листочків. Все почало випадати. У цьому місті, я не встиг навіть усвідомити, що за вікном вже листопад і скоро буде зима. Час коли я народився, але й час, коли зі мною сталось щось жахливе…

Зібравшись із думками та побажавши собі ж успіху, я вийшов із кімнати на коридор. Дивно було те, що у цьому місці щось змінилось і я не міг зрозуміти, що саме. У момент, коли я виходив завжди із кімнати, мені доводилось помічати, що у місці навпроти кімнат 21 та 20 завжди стояла ваза із візерунком пантери, на цей раз замість вази стояла статуя. Ще я відчув, що хтось із кімнати мене ніби підслуховує… Але на поверсі я жив сам самісінький. Підійшовши до кімнати 21 та приклавши вухо до дверей, я чув чийсь плач. Взявши в руку ту невеличку статую, я вибив акуратно дверний замок і двері відчинились. Там нікого не було. Клянусь Богом, я своїм слухом чув, як там хтось плакав, неначе маленька дівчинка. У кімнаті в цілому було пусто, все прибране та ніким не торкнуте раніше. «Що за чортівня тут відбувається, я не можу повірити своїм вухам. Надіюсь, що я не сходжу з розуму…». Статую я поставив на місце, навіть нічого з неї не відломив. Акуратно прикривши двері та зімітувавши, що тут нічого не сталося, я покинув це місце та заодно й готель. Біля входу у нього мене чекав поштар, який і вручив мені письмо:

«Для Артура Конграйта.

Мушу повідомити вас, слідчий, щоб ми зустрілись з вами біля «Кузні духу», нам варто обговорити ваш наступний план дії і у мене є здогадки, хто убив Віту. Чекаю вас об одинадцятій годині, з вами нікого не має бути, з повагою, Логан Телівер!»

2.

Коли я прочитав лист, то мусив поспішати, бо до одинадцятої залишалося лише півгодини. Підійшовши ближче до дороги, я оглянувся, чи ніде не було Девліна із його конем. На жаль, від чоловіка залишився лише спогад про вчорашню поїздку. Врешті-решт, мене дивувало те, що Логан в робочу годину зміг вийти, та ще й далеченько від самої мерії. Можливо, у нього якась невеличка обідня перерва, але яка перерва, коли працюєш на ту мерзенну жабу, тому слід бути, як зазвичай, на сторожі. Майже дійшовши до місця, я побачив, що знову стоїть натовп, а всередині нього видніються поліцейські ковпаки. Підійшовши ближче, мені знову прийшлось бачити Реймонда, який обтирав тканиною свій лоб від поту.