«Місце честі»

Продовження 2 дня

1.

Як на диво, у кінці вулиці Сторма, саме так називалась вулиця, де знаходився швець та де сталося вбивство нічного метелика, стояла гігантського розміру башта із годинником. Уночі розгледіти, який час було неможливо, а ось вдень то вже інша справа. Побачивши, що на годиннику вже шістнадцята, я мусив спішити у відділок до Реймонда, так як через дві години вже вечорітиме і мені доведеться або просити прихистку у відділку, або швидко бігти назад до готелю, з надією, що Девлін буде проїжджати поряд, як і у минулий раз.

Оминувши « Кузню духу», я зайшов у провулок, про який Олівер не хотів мені розповідати. І в правду, тут знаходилось багато трупів, які померли від передозування або епілепсії. Проходячи через десяток мертвих, я бачив, що від деяких залишились тільки кості, від інших почало відпадати м’ясо, а решта померла ось недавно, можливо, навіть тижня не пройшло. Не розумію чому, але відреагував я повністю нормально. Можливо через те, що я бачив, яким закатованим був Ліммерман, але точно сказати я не міг.

Зайшовши за  поворот у вулицю Пріксла, я побачив, як двоє диваків про щось говорили. Заховавшись за стіною магазину зі спеціями, який називався «Будинок магічних прянощів», мені вдалося почути розмову незнайомців і говорили вони саме про мою персону:

-Чуєш, Барліоне, тобі вже довелося побачити того сраного слідчого?

-Так, Стенлі, я тобі скажу, що пику він мав майже не найрозумнішу зі всіх у цьому місті. Хіба що з Олівером у філософії міг би позмагатися. – засміявся чоловік. Молодий, років двадцять вісім, десь під 192 см зростом. Носить чорну сорочку, куртку із власними ініціалами. Здається, Арті Конграйт, там було написано. І що за фамілія така дурна – Конграйт, мабуть, він навіть не з нашого континенту. Чорні брюки, але забруднені, неначе він їх тиждень не прав. Чорні чоботи також на ньому були. На лиці він був схожий на грецьку статую. Ніс притаманний грецьким богам, кучеряве волосся, але сірі очі, якби не вони, то я б його Зевсом назвав би. Якщо побачиш його, то діставай відразу ж свою «Берту» і ламай йому череп.

- Слідчий і грецький бог – це шось новеньке. Головне, що він не схожий на сектанта, а то я до чортів боюсь їх та їхні зміїні очі… Де ти його вже надибав?

-Та у корчмі, де ж ще. Прийшов і відразу почав закидувати питаннями бідного Вайла. А знаєш, Стенлі, це вже другий пройдисвіт такого типу, який сюди припхався

-Друже, не подобається мені це все, якшо він взнає, що ми займаємося торгівлею опіумом… То я боюся, шо цей недоносок відразу розповість Реймонду, а ти ж знаєш, Барліоне, шо поліцейський відразу нас посадить.

-Тихіше, Стенлі. Ти ж знаєш, що якщо нас хтось почує, то відразу донесуть. У цьому місті можна довіряти лише самому собі. А Реймонд, якщо й дізнається, то краще вже нехай застрелить, чим жити у вічних тортурах його прихвостнів…

-Ти правий, Барліоне, ходімо звідси.

Я розумів, що принаймні від двох бридких людей, які займаються торгівлею наркотичних засобів, зможу позбавити місто. Тим паче, що це не потребує ніяких розслідувань, тому й відмовлятися перед Реймондом, якщо він попросить вишукати якийсь наркотичний бізнес, не прийдеться. Моя справа повідомити, а все решта на руках поліцейського. Я, Артур Конграйт, людина однієї справи.

Тих двоє ідіотів пішли у напрямку старої церкви, переконавшись, що ніхто не зможе проломити мені черепа, я вийшов вже на саму вулицю Пріксла, де побачив місцевий госпіталь, де сюди привозили колись важко поранених після війни на сусідньому континенті. Маленька переможна війна, яка забрала життя десяток тисяч людей. Але більшість померло і продовжує помирати від хвороб, які заносять у відкриту рану на полі бою. Тому госпіталь зачинений на карантин завжди, туди не зайти і в більшості випадків не вийти. Якщо ти туди потрапляв, то відсотків 90, що тебе не вдасться врятувати. Умови були в тисячі разів гірше, аніж у підірваному Батистом Вальцигу. Біля госпіталю розташовувався сад, де пацієнтів могли виводити на свіже повітря, щоб вони бачили, як загниває Вільденбург. Різноманітні будинки, де жили, але скоріше виживали люди. У деяких, як і в готелі, де я проживав, не було вікон. У інших відпадав кусок стіни. І все це у 1894 році, де винайшли спосіб, як за допомогою електрики створити штучне світло у оселях чи приміщеннях. У столітті, де домінували закони людини, окрім континенту, де людей ще досі тримали за рабів… Але все це не про Вільденбург. Десь звідси, якщо стояти спиною до церкви і дивитися прямо, то був видний завод по приготуванню їжі. Мабуть, лише на ньому трималося місто.  Саме він поповнював склад продуктових магазинів, а подеколи допомагав людям з харчами.

Місцевий відділок поліції розташовувався саме там, як дивитися в сторону заводу. Мабуть, метрів із 150, але зі спуском униз. Зі спуском униз відкривався на вид на ще нові місця, які розташовувались біля поліції – це місцева цирюльна, у якій я планую у майбутньому підстригти свої кучері, магазин канцелярних товарів, суд, але це здебільшого було місце, де просто страчували усіх, хто переходив дорогу меру, проте тільки юридичним шляхом. Гроші там брали тільки так, не дивлячись навіть у кого вони їх беруть: чи у бідного громадянина, чи у якогось бізнесмена. Тому, мабуть, Реймонд казав, що його відділ – це єдине місце, яке у цьому районі має хоча б трішки честі.  Скоріше за все, місцевий шеф поліції не мав серйозної політичної, юридичної та силової переваги проти корупції, вершників апокаліпсису та самих людей. Звісно, він міг взяти своїх працівників із рушницями і навідатися у гості до Бенса та покласти цьому край, але який сенс, коли після вбивства мера, Рокко та Батист йому ножом відріжуть голову та самі займуть керівне місце. Тому Реймонду потрібна підтримка моя у вигляді невеличкої допомоги у розслідуванні вбивства Віти. Це, мабуть, найменше, що я можу тут зробити.

Будинок поліції має вигляд просторої кам’яної споруди із двома поверхами. На верхній частині поліцейського відділку були 2 балкони, на які працівники могли вийти посмалити сигару або просто подихати повітрям. Великі вікна, що на першому поверсі, так і на другому, але й розташовувалось віконце прямо на дверях у вигляді ромбу. Двері були дерев’яні, здається, саме з дубу зроблені, але з металевими кріпленнями заради безпеки. Спереду дверей розташовані дві масивні колони, зверху на яких були розміщенні частини лівого та правого балконів. На жаль, ні автомобілями, ні велосипедами тут ніхто не користувався. Мабуть, у Вільденбурзі через років 40 з’явиться перший велосипед, тоді як у Кемніці вже їздять на автомобілях. На даху розташовувався великий лучковий фронтон. Це місце дійсно є осередком честі та закону, якщо оцінювати його за зовнішнім виглядом. Біля самої поліції розташовувалась статуя богині Феміди, але без руки, де вона тримає меча. Лише та рука, яка тримає тримає терези. Мабуть, саме це було символом того, що Реймонд був безсилий проти усіх нечистот.