Що є життя, як не очікування смерті?

День другий

1.

«Чортівня, як же тут холодно, надіюся, що я нічого собі не відморозив», - промовив собі під ніс відчувши тремтіння по всьому тілу. Мені найбільше не хотілося вставати з ліжка і залишати свої 3 ковдри без обіймів зі мною, але я мусив. Єдине місце, де я міг зігрітися та нормалізувати свою температуру, це була гаряча вода, яку я щойно напустив у ванну. Звісно, такий контраст великих температур міг зупинити моє серце при малому різкому русі, але якщо мене не вбила сокира Бранца, то такою безглуздою смертю я точно не вмру.

Поглянувши у дзеркало, я бачив понівеченого себе. Відчуття по тілу було настільки бридке, що я майже не зблював собі під ноги, але стримався. Переодягнувшись у свою форму я попрямував прямо у ресторан, де Ксав’є вже щось розповідав офіціантці:

-До нас заселився немісцевий, Еммо, до того ж слідчий, потурбуйся про нього, але у нашому стилі. Ах, Артур, ви вже прокинулись, ну що, як вам спалось? Надіюся, що вам було тепло цієї ночі, «ха-ха-ха». – офіціантка посміялась йому вслід, було видно, що вона боялася його.

-Прекрасно містере, Ксав’є, я навіть нічого собі не відморозив, а ви як спали, знаючи, що у вашому готелі може замерзнути насмерть людина?

-Чудово, Артуре, чудово, тоді ви стали б смачним кормом для собак власника цього розкішного місця. Тому це ваша справа, слідчий, вижити чи бути з’їденим собаками.

Здивувавшись і не очікувавши такої відповіді, я розумів, що Ксав’є відчуває владу, і що боятися мене він точно не стане.

-Ну що, мисливцю, залишаю тебе наодинці з Еммою, будь ніжний з нею. – промовив Ксав’є та попрямував до себе в кімнату.

-Що ви будете на сніданок, містере? – ввічливо промовила до мене офіціантка.

-Еммо, ви нервуєте, ви боїтесь мене чи пана Ксав’є? – у спокійному тоні заговорив до неї я

-Містере, будь ласка, зробіть замовлення, я не можу вам нічого казати.

-Зрозуміло, ви налякані, Ксав’є вас б’є?

-Містере, прошу… - зляканим голосом промовила мені Емма.

-Консоме з риби та біфштекс, буду вдячний, чекаю на замовлення, пані.

-Дякую, містере, він усе тут чує. – пошепки промовила офіціантка. - Замовлення буде готове за 20 хвилин.

І дійсно, через 20 хвилин Емма принесла на підносі величезний біфштекс та консоме, ні хвилиною раніше, ні пізніше. Що дійсно не сподобалось це консоме, воно було недосолене та гірчило, але біфштекс був занадто смачний, щоб хоч якісь мінуси у ньому шукати.

-СКІЛЬКИ? – обурено сказав я. – Їжа дорожче чим житло, цей біфштекс з носорога зроблений?

-Містере, не гнівайтесь на мене, я лише виконую свою роботу.

-Вибачте мені, Еммо, за мою різкість, але ваш начальник козел, якщо ставить такі ціни за їжу.

-Містере, вибачте за мою грубість, але радійте, що Ксав’є зараз на вулиці, а шеф повар німий та писати не вміє, бо вас знайшли б мертвим вже завтра.

Мовчки заплативши долар 25 центів, я розумів, що таким чином скоро буду банкротом, бо в гаманці залишалося всього 20 доларів. Я вирішив, що буду по мірі економити на їжі та харчуватися лише раз на день, за потреби – двічі.

Подякувавши Еммі за її роботу, я попрямував до виходу, де поглядом зі мною зустрівся Ксав’є, не сказавши ні слова.

«Дурний знак побачити ось так того покидька, щось погане трапиться або трапилось», - промовив я. Дорога до лавки м’ясника була недосить довгою, двадцять хвилин від готелю. Послугами машталіра я відмовився скористатися, сьогодні гарна погода, щоб кататися возом. Пройшовши хвилин 10, я побачив натовп з поліцейськими, дехто кричав, дехто плакав, інші проклинали місцеву владу. Підійшовши ближче, мене зупинив один з поліцейських:

-Пане, вам сюди не можна, працює поліція.

Показавши посвідчення, що я є приватним слідчим, мене пропустили.

-Слідчий? Такі як ти нам потрібні. Ходи-но сюди! – мене окликав тутешній голова поліції. – Я Реймонд Саптон місцевий начальник поліції, ти звідки тут взявся, я так розумію, що ти ще й не наший?

-Артур Конграйт, містере Реймонд, слідчий із Госбера, попереджаю відразу, що б тут не було,  я братися за це не буду, я слідчий однієї справи, і як ви вже розумієте, то вона в мене є.

Реймонд трішки відступився, я побачив обезголовлене тіло жінки. На грудях чітко виднілись два удари ножом. Маніяк спрацював швидко, без слідів, лише труп.

-Місцева знаменитість. – промовив до мене Реймонд.- найкраща куртизанка міста, ти ще не мав змоги познайомитися з Абігейл? Золота дівка була, велика втрата для чоловіків та для її доньки. Он стоїть її малеча з Мартою. Маленька Стелла досі не зрозуміла чиє то тіло лежить і чому мама не повернулась до дому, а Марта не могла стримувати сліз.

Я озирнувся. Там стояло те мале янголятко, що просило у мене гроші. Те ж саме темненьке волосся, то й самий видовжений носик, та ті самі зелені очі…

Мені було боляче, стояв клубок у горлі, я не міг сказати ні слова. Дівчинка мене не помічала.

Я розумів, що я ніяк не зможу допомогти розкрити цю справу, через своє правило я ніколи не переступлю. «Ти, Артуре, людина однієї справи», - мені згадувалось це щоразу, як щось в середині змушувало мене взятися за ще одне розслідування. І ось цей внутрішній голос завжди перемагав бажання до іншого. Тому скільки себе пам’ятаю, я завжди був, є, і буду вірним своїй дівчині. «Ти, Артуре, людина однієї справи та жінки», - із посмішкою подумав я.

-Артуре, я розумію, що ти не переступиш через своє, але може все ж таки зробиш? – з частиною надії запитав у мене Реймонд.

-Ні, пане поліцейський, вибачте, але ніколи я не зроблю того, що ви запропонували. Коли закінчу те, що сьогодні розпочну тут, тоді й звертайтеся до мене.

-А що ти тут робиш взагалі слідчий? Та ще й з іншого міста сюди приїхав, ти що не чув яке паршиве у нас місто? Чи якщо чув, то навіщо ти взявся за справу, яка тебе тут очікує?

-Занадто багато запитань, містере Реймонде, з вашої ласки я відповім лише на одне.