"Вільденбург"

День перший

1.  - Містере, кінцева. Потяг прибув у Вільденбург. – проінформував мене кондуктор.

Сховавши щоденник у свою невеличку сумку, я подякував чоловікові за його роботу та спішно вийшов із потягу. Мене зустрів Вільденбург. Холодне, паршиве місце, де люди готові згризти одне одному горлянки без причини, просто так. По сторону станції розташовувався базар, лише місцеві туди ходили, туристів з інших міст чи країн тут майже не було. На диво, лише я та декілька людей вийшли з потягу у Вільденбурзі, усі решта чотири вагони пустували. Люди не хотіли сюди їздити, їх не приваблював тутешній колорит, саме місто було неприємним, як і самі мешканці у ньому. А коли по газетах поширилась новина, що тут сталося вбивство дитини, то ніхто з інших міст сюди їхати не хотів. Навпроти залізничної станції розташовувалася мерія. Велика двоповерхова будівля, де мер розкрадає усі гроші, що призвело до того, що  Вільденбург зайняв 2 місце, після Кешмінгу(5), серед найбіднішого населення на континенті. Здавалося, що б місцевий голова міста, влаштував у місті тотальну диктатуру, хоча він був настільки тупий, що навіть не знав, що це за слово. Єдине що вміє той мішок з лайном – забирати чуже.  А ось навпроти базару розташовувався місцевий шинок, куди я першим ж ділом піду, аби розпитати власника про місце, де я зможу жити усі ці дні. Зробивши глибокий вдих та видих, я вже збирався йти, як переді мною з’явилася маленька дівчинка:

5) Кешмінг – найбідніше місто континенту. Смертність зросла у 20% у 1894 році, порівняно у 5% у 1891. Люди убивають одне одного за спробу хоча б щось поїсти.

-Тятечку, дайте, буль ласка, декілька центів… Ми з мамою дуже хочемо їсти. – тремтячи від холоду, звернулася до мене малютка

На вигляд їй було рочків 5, але вона вже так вміло балакала, немов як маленька пташечка щебече. Мала вона темненькі коси, видовжений носик та зелені очі. Одягнута була у курточку та спідничку, на ніжках були лише носочки. Температура на вулиці була 6 градусів за Цельсієм, вітру не було, але було достатньо холодно, щоб я змерз через куртку.

-Тримай, пташечко. – протягнув їй 3 долари, за ці гроші її мама або могла пропиячити їх десь у шинку, або була спроможна заплатити за оренду квартири, купити одяг собі та дитині, і нарешті поїсти.

-Дякую, тятечку, бережи вас Боже… - дівчинка схопила гроші та із заплаканими очима побігла до себе до дому.

Головне, щоб по дорозі її не обікрали та не побили, зі смутком подумав я.

«Що ж час йти, надіюся, що допомога дівчинці є добрим знаком долі», - промовивши собі підніс, я Артур Конграйт, слідчий з містечка Госбер, попрямував прямо у корчму.

«Ну й назву він має», - бурмочи собі під ніс, я зайшов у шинок «Свиняче рило». Мабуть, ця назва найбільш влучно описувала клієнтів. Відкривши двері та зробивши декілька кроків, я стрімко почув, як тутешні стали перегукуватися між собою, мов обговорювали мене. Звісно, для них це, скоріше за все, стало шоком, що немісцевий взагалі зайшов у їхній заклад.

-Чуєш, Вольфе, це вже другий не наший за сьогодні, тобі не здається це дивним?

-Альфреде, нам потрібно буде завітати до нашого старого друга сьогодні ввечері, щось не подобається мені це все. Нам час йти. Негайно!

Тільки я збирався підійти до керманича закладу, біля мене пройшли двоє, один з який штурхонув мене в плече.

-Обережніше будь! – стрімко в слід їм вигукнув

Вони пройшли навіть не подивившись мені у бік. На момент я побачив, що вищий мужик мав зміїні очі, які на диво було видно навіть через очки, у другого, той що нижче, на жаль, були теж окуляри, але повністю закривали йому очі, тому розгледіти я не мав змоги.

Підійшовши до бармена,  я побачив молодого, худорлявого хлопця,  який заробляв тут гроші, аби мати хоча б на крихту хліба.

-Добрий день, хлопче, ти не знаєш тих двох, що вийшли із закладу?

-Містере, якби я й знав, то все одно вам не сказав би. Ви не тутешній, а з такими у нас не прийнято про місцевих говорити. – із впевненістю сказав хлопчина. – Я заробляю тут собі на їжу, живу прямо в цьому місці, у корчмі. Розумієте, не можу я говорити з чужими, я не хочу втратити це все.

- Можливо, я зможу поговорити з вашим керівни… - не встигши договорити, мене різко перервав хлопець.

- НІ, НІХТО НЕ ЗМОЖЕ З НИМ ІЗ ЧУЖИХ ГОВОРИТИ. – викрикнув до мене пацан. – мене вб’ють, якщо я скажу, що з моїм шефом забажає базікати немісцевий. – пошепки договорив бармен.

З розумінням поставившись до слів хлопця, я із невеличким смутком запитав його:

-Де тут можна пожити? У вас є щось на кшталт  готелю чи, можливо, можна у когось орендувати оселю чи кімнату?

- Так, у кінці вулиці Бельгемська є готель, півгодини пішки, якщо ви маєте при собі гроші, можете найняти особистого кучера, їх тут, як грибів після дощу, місцеві часто їхніми послугами користуються. Машин тут немає, та й навряд чи колись будуть. Лише у людей мера є та його самого.

- Дякую, містере…

- Вайл, звіть мене Вайл, пане. – стрімко договорив бармен

-Дякую, Вайле, бережи себе.

Попрямувавши прямо до виходу, я відчув на собі безліч поглядів, які важко було навіть порахувати. Я знав, що мене або проклинали, або переживали, не розуміючи навіщо я сюди приїхав. В останній момент, я розвернувся, Вайла ніде не було.

2. Здавалося б, що я тільки – но був у щурячому лігві, якби ще трошки мені довелось там побути, то біля своєї дупи я відчув би пацючий хвіст. Спіткнувшись об поріг дверей, нарешті покинув це місце, але я добре знав, що це не останній мій похід сюди. «Час мені прогулятися та дізнатися про це місто більше, чим я знав до мого приїзду», - сказавши собі під ніс, попрямував я до мерії. У планах було спочатку ознайомитися з містом і аж потім прямувати до бідного чоловіка, у якого вбили дочку.

Мерія розташовувалася вище, чим інші забудови. Коли людина вперше прибуває у Вільденбург, то піднявши голову вона бачить велику білу двоповерхову будівлю , у якої замість даху був купол, неначе ти дивишся не на керівну адміністрацію міста, а на собор у Лювенті. Але за розкрадені гроші у місцевих та корупційна свинота могла побудувати й собі палац, що він успішно й зробив. На першому поверсі мерії розташовувалися кабінети з персоналом, кожен виконував свою роботу за що й отримував звичайну платню в 15 доларів у місяць. А ось вже на другом поверсі були кабінет самого мера, та його сраколизів, які щодня, немовби гриф біля людини, що помирає, переслідують його, аби сказати у сотий раз за день, який він чудовий. Ті свиноматки отримували гроші, які забирали у простих людей робочого класу, отримувавши до 100 доларів у місяць. Перед будівлею мерії був невеличкий парк, де росла різноманітна флора. Огороджував це місце величезний паркан, площею в 1.6 гектари. Настільки великою була територія мерії. Біля самого будинку розташовувалися місця для паркування, на яких розташовувалися машини самого мера та його когорти грифів. Різноманітні: від тоді ще тільки створеної компанії «Peugeot» до вже популярної марки автомобілів «Motorwagen». Останні були тільки у мера та його двох амбалів охоронців, здавалося б, що саме вони були управлінням у місті, а мер був як тупа дитина, що потрібна лише для образу. У будь-який момент, вони могли б його просто вбити та й зайняти остаточну керівну посаду.