Місто Майбутнього

Спокійно проходив вечір в Місті міст. Поволі годинна стрілка наближалась до півночі. Вулиці світились електровогнями. Екрани блимали святковими вітаннями. Наближалась дев’яносто дев’ята річниця Міста.

Я повільно рухався звичною, проте сьогодні ще більш людною, ніж зазвичай, вулицею, поволі просуваючись додому.

Ніколи не любив натовпи, в них мимоволі починаєш задихатись. Збільшив темп.

Ось уже виднівся рідний житловий масив і стало дещо легше йти. З другим диханням я ще прискорився, мало не біжучи й за мить опинився в ліфті. Збоку два інші ліфти пролетіли один за одним донизу, наповнені пасажирами. Добре, що нікому більше не хотілось нагору і всю коротку подорож я провів на самоті, трохи віддихавшись.

На поверсі не було ні душі, з балкона можна було бачити вогні сусідніх хмарочосів, особливо яскраві в цей урочистий день. Але мене свято не надто цікавило, тому я поспішив до своїх дверей, лише мигцем глянувши на зовні.

Замок клацнув і поволі переді мною з'явилась добре знайома кімната. В лице одразу ж вдарив холодний вітерець, по спині побігли дрижаки, а на вікні навпроти мене, хаотично підстрибуючи, танцювали фіранки.

Знову забув закрити.

Двері гримнули за моєю спиною і за мить проблему з вікном було вирішено, проте в кімнаті досі було прохолодно.

Кімната моя була надзвичайно звичайною. Сірі стіни, ліжко перпендикулярно до вікна знаходилось справа від нього, зліва біля входу стояла шафа, а далі вздовж стіни знаходився маленький стіл.

На столі знаходився персональний термінал, від якого, прикриті металевим корпусом, дроти тягнулися вздовж стін в правий кут при вході. Там знаходилась Стандартна Багатофункціональна Капсула Життєзабезпечення.

Я підійшов до СБКЖ і протягнув руку – саме зараз я був неймовірно голодний. Проте машина лише роздратовано пікнула. Довелось знову вводити дані вручну, після чого автомат швидко відчинив віконце й видав мені стандартний вечірній раціон.

Якимось чином, я примудрився знову пропустити обід, тому одна вечеря не лише не задовольнила мій хижий голод, але й сильніше його роз'ятрила, залишивши мене решту вечора мучитись. На жаль, всі раціони видавались згідно з часом доби й тепер я вже нічого не міг зробити з пропущеним обідом.

Я пройшов до сплячого терміналу і торкнувся його. Той кліпнув двічі й переді мною опинилось офіційне привітання для всіх містян з "найважливішим святом". Принаймні щось таке там я встиг мигцем прочитати, не зацікавлений, одразу вирушивши до шафи.

Там мене зустріли добре знайомі наклейки з базовою технікою безпеки, які я звично проігнорував.

Ліниво закинувши всередину одяг я попрямував до ліжка, помітивши за вікном вогні у небі – це настав пік урочистостей.

Цього разу, вид з вікна сильно привернув мою увагу, що змусило мене мимоволі підійти ближче. Я зупинився і наче прикипів до підлоги, як зачарований дивився на це неймовірне видовище.

Я мав би вже бачити подібне в минулому, але це лише підсилювало мою думку про те, що пам'ять мене зраджувала – такої неймовірної краси я точно не спостерігав раніше.

Поволі вогні вибудовувались в неймовірні фрактальні образи й переливались різноманітними кольорами. Картина так заворожувала, що мимоволі згадувались казки про магію.

Та ось світлове шоу закінчилось і я отямився на підвіконні небезпечно схилившись на віконну шибку. Знизу на вулицях продовжували юрбитись люди, адже свято лише починалось.

Та для мене настав час спати. Отямившись і відчув хвилю втоми, яка лише зараз наздогнала мене після довгого дня.

Я вже збирався підвестись, як помітив дещо неймовірне. Все небо засяяло навпроти, наче сонце опинилось зовсім близько до землі за одну мить. Але це було ще не все: з-за обрію наближався якийсь всеосяжний світловий спалах, поглинаючи своєю сліпучою стіною будинки й вулиці, за мить досягнувши мене.

Шокований, я відчув не тепло, а якусь болючу хвилю холоду, яка пронизала моє тіло синхронно з тим, як я рефлекторно закрив очі. Відчуття було таке, начебто саме моє єство відривалось від тіла. Принаймні, це єдине, що спало мені на думку. Та вже за мить відчуття зникло і я залишився там де й був, приголомшений.

Я сидів на підлозі, важко дихаючи й прикипівши поглядом до вікна в очікуванні невідомого. Страх поглинув мій розум і прикував до землі немов холодними ланцюгами, змусивши очікувати смерті чи чогось навіть гіршого, як мале ягня.

Перед моїми очима малювались найнеймовірніші картини катастроф змінюючи одна одну. Невже щось таке справді могло статись? Це вперше на моїй пам’яті я став свідком чогось настільки дивного.

Проте вічно так тривати не могло, адже все, що я побачив, відкривши очі – це звичайне нічне небо, крізь шпаринку мого маленького віконця в гігантському місті, серед мільярдів інших містян в цілковитій безпеці, адже так?

Чи може це бути лише плодом моєї уяви, підбуреної побаченими раніше захопливими видовищами? Я підвівся і зробив крок вперед, обережно переводячи центр маси вперед, я поступово оголював погляду звичні мені хмарочоси. Нічого незвичайного я не помітив, тому зробив другий крок вже трохи впевненіше й знову опинився біля вікна.

Місто виглядало спокійним. Хмарочоси продовжували горіти різними святковими кольорами. Місяць світив у вікно, вітер похитував дроти ЛЕП.