ІІІ(2)

Внизу розкинулись два тільця, рідні, що обійнялись зі страху.
А далі… Далі все як у тумані, відкинулась у бік у жадібнім вищанні і заридала гіркими слізьми. По тих, хто спить, лежить тепер у ямі.
І не побачить більше сонця промінь ранній, вбачає лиш студенну ніч.
За що?... За що їх?... У чому вони винні?
Та враз, почулося, крізь сльози кров’ю рвані, таке й просте й водночас найдорожче “Мама”.
Розплющила свої зіниці, угледілась у тільце й здалося їй що наче , здригнулося воно, тепер ізнову.
Зраділа враз, умить оживши. Невже їй не здалося і він насправді дише?
Схопилася й взяла на руки, притиснулп до себе, вся в сльозах, а як стосовно неї, тієї, що вже пішла, дитини. Невже й вона залишилась жива?
Дістала тільце із руїни; приклала вухо й вчула ледь чутне й кволе серце. А вже за мить немов відчувши, і вона прийшла до тями, вернулася до сюди.
І перше що промовила вона було: “Матусю де я?”/
На що та мати нічого не сказала, не змогла. Натомість узяла́
І пригорнула щосильніш її до себе, тепер вже як доньку́.
Тоді наважившись, тремтячим голосом сказала: “Все буде… Добре”.
І простягнула ляльку, ту саму. “Це подарунок матері, для… тебе” – сказала з болем та слізьми на очах що ринули додолу; звернула голову у бік.
“А де вона? Куди пішла?”.
“Прошу не муч мене питанням цим дитино” – хотіла вимовить вона, та не змогла, як тільки глянула в її такі глибокі світло-блакитні очі.
Натомість взяла́ за руки їх і подалась разом із ними вдаль. На пошуки суднаЯке рятує всіх із цього, всього пекла, що вчора було домом.