ІІ(2)

“Ну, ну не плач” – зхопилася до неї друга – “Згадай про доню, про свою дитину. Як же буде вона сама? Хто прихистить її й обійме, як не мати рідна, га?... Тому не смій, ти чуєш, не смій здаватися… Живи й борись надалі, заради неї, її й свого життя… Нам всім зара́з нелегко… Скінчиться рано-пізно і вона, ця ж брань не вічна. Засяє сонце перемоги, засвідчить край війні, пора вернутися до звичного нормального життя… хоча й зі шрамом в грудях…”
Спинились сльози на її очах. Узяла себе в руки. “А знаєш, ти, права”. 
Устала, втерла сльози і підійшла до тіла того. “Давайно поховаємо його як слід, по-людськи”. І узялися двоє за роботу. 
Коли скінчили, взяли й посунули мерця, у яму. Присипавши землею, пішли вперед, усередину. Пролізши крізь завалля отвір, потрапили в нутро будинку.
Піднявшись сходами зайшли в оселю. А в середині, геть усе потрощене й побить. Лежать осколки вікон килимком. Нема нікого, тільки вітер, ступає кроками непевно, минає кожен кут.
Узявши усього по-троху, з того́, що було уціліло, збиралися вже йти, вертатися назад. Коли одна із них взяла і розвернулась, замітила що іншої нема, була, була стояла поруч аж ось і щезла, зникла з поля зору.
А вже за мить, з’явила знову. “І де це ти була ізщезла?” “Хто я. А так, нічого” – в руці ж з’явилась лялька іграшкова. 
Подалися назад до сховку, до дітвори, яка чекала.
І ось коли верталися уже навспак, застав їх обстріл, що розпочавсь ураз, раптово в мить. Попадали вони в ту ж мить, де були, закривши голову руками. З надією крізь страх, що може їх мине і промайне, снаряд ворожий, дозволить ще пожить на світі цьому. На щастя, все минулося на добре. Скінчився обстріл, вони ж іще лежали на дорозі, зоби упевнитись у тім, що це кінець, а не затишшя, перед черговим. 
Упевнившись що це таки кінець, устали. Подались, побігли стрімголов вперед. Засапавшись ковтали жадібно оте повітря, та все без спину мчали, уперед, тривожачись за них – дітей.
… Та доля їхня постановила геть інакше все. Не дано було їмдійти до сховку.
Адже як тільки вбігли, на терени́ того театру, в небі, над їхніми тілами, головами, ураз, зненацька, щось швидко засвистіло, опісля чого впало. 
І затремтіла вмить уся земля, повітря пропиталось кров’ю. Знесло із ніг усіх хто був неподалік й віднесло в боки. Спинився час. Склепились очі. Настала цілковита тьма.