Вступ

Мої кроки гулко відстукували по мокрій бруківці. Вулиці були темними, і лише світло повного та коричневого як мед місяця освітлювало мій шлях. 
Ходити на самотині провулками в цій частині міста було небезпечно. Проте я мала завдання від самої принцеси — з цим важливим завданням я і йшла до німого чоловіка, який робив ліхтарі. Він займав маленьку кімнатку в напівпустому пансіоні в протилежному від замку краю міста. Вхід до його житла був з вулиці. До дверей вели деревʼяні сходи, що так-сяк тулилися до вкритої брудом стіни. Коли я піднімалася ними, вони рипіли і прогиналися. Я ступала обережно, торкаючись сходинок самими лише кінчиками моїх шкіряних черевичків. Перил не було, тому я трималася за брудну цегляну стіну рукою в білій перчатці. Я була вдягнута так, як і личить бути вдягненій служниці самої принцеси. Хоч вона і була вже давно мертвою. У вільній руці я стискала записку від своєї пані, адресовану німому чоловікові. 
Двері були не зачинені. Вони ніколи не зачинені. Ані цей ліхтарник, ані його попередник ніколи не переймалися цим. Принаймні у ті дні, коли місяць стояв оповні. 
Чоловік, до якого я прийшла, сидів за великим дерев’яним столом спиною до мене. Він щось підкручував тонкими металевими інструментами на кришці ліхтаря, що стояв перед ним. Всередині ліхтаря хтось кидався з боку в бік, бився в скляні стінки, стукав зсередини маленькими кулачками.  Проте цього разу я навіть не подивилась на ту маленьку істоту. Замість цього я завмерла, розглядаючи ліхтарника. Він мав темне волосся і широкі плечі. Це був не той чоловік, до якого я приходила з посиланнями від принцеси всі попередні роки. Попередній ліхтарник був старим і змореним багаточисельними хворобами. Одного разу його мав замінити інший. Але я все одно була не готова до цього.   
В руці я все ще стискала записку від мертвої принцеси. Я відкашлялась і простягнула її до нього. Ліхтарник повернувся і, не піднімаючи на мене очей, взяв записку з моїх рук. Колись я читала ці записки дорогою. Мені тоді хотілося знати, що саме пише принцеса ліхтарникам. Але потім я перестала їх відкривати. Бо в усіх записках завжди було одне і те саме — вона викликала німого майстра до себе.
Назад ми йшли темними вулицями удвох. Я трішки попереду, майже не бачачи його. Проте постійно відчуваючи присутність цього чоловіка за своєю спиною. Я замислилася над тим, який в нього був голос. Колись. Ще до того, як він обміняв його на право бути ліхтарником. Проте я ніколи не дізнаюся цього.
Я підняла очі догори. Поглянула на ліхтарі, що мляво блимали на фасадах будинків. У кожному з них билася у відчаї маленька істота, оббиваючи осяйний попіл зі своїх ніжних крилець. Новіші з ліхтарів міста, мабуть, вже встиг зробити він — чоловік, який зараз ішов за моєю спиною. Старіші були виготовлені його попередниками. Скільки таких ліхтарників знало місто? Десятки? Я крадькома подивилася через плече і зустрілася поглядом з його темно-сірими очима. Обличчя чоловіка було серйозне. Без тіні посмішки він уважно вивчав мене. Я знову відвернулася.
У замок мертвої принцеси ми прослизнули через задні, сховані за пожовклим плющем двері. Я повела ліхтарника таємними коридорами. В майбутньому він приходитиме сюди так часто, що і сам вже знатиме шлях до покоїв моєї пані. 
Адже все в цьому замку вже майже століття лишається незмінним. Як і сама принцеса. Я не знаю точно, коли вона померла. В той день я ще навіть не народилася на світ. Проте я багато чула про її смерть від покоївок та інших служниць.
Мертва принцеса колись була живою і навіть вродливою. Вона була молода і любила їздити на конях. Я ще любила цілуватися з синами кардиналів за шторами тронного залу. І з лакеями у темних коридорах замку. І з кухарем біля конюшні. Вона була повна запалу і пристрасті. Але одного дня захворіла і пола чахнути просто на очах. Її руки стали худими, а пальці кістлявими. Під очима пролягли кола, а дихання супроводжувалося хрипами та свистом. І тоді вона викликала до себе поважного ліхтарника, щоб зробити йому ту пропозицію, від якої він не зможе відмовитись.
Було це давно, і ліхтарника того вже дуже давно немає серед живих. Проте в той день він уважно вислухав принцесу, мовчки похитуючи сивою головою. Я настільки часто чула цю історію, що вже достеменно знаю, що в спальні принцеси під час тієї розмови було темно і пахло травяними настоянкими. Хоча ті настоянки вже не лікували, а єдиним їхнім завданням було перекрити запах вмираючого тіла принцеси. 
— Я хочу жити, — сказала вона тоді поважному ліхтарнику. І він мовчки кивнув їй у відповідь. Щойно принцеса випустила свій прогорклий дух, він поволі розшнуровуючи невеличкий мішечок, що мав тоді при собі.
Я трішки сповільнила ходу і опустила очі вниз, аби пересвідчитись, чи має новий ліхтарник такий самий мішечок з собою. Так, він його мав — як завжди, прив’язаним до пояса.
Я спинилася і перевела подих. Ми стояли перед спальнею мертвої принцеси. Повільно піднявши руку, я кістяшками пальців постукала у прикрашені різьбленнями двері. І, як завжди в такі хвилини, мене пронизав нестерпний холод.
Ніколи не приховувала я від самої себе той факт, що завжди нестерпно боялася свою пані. Все своє життя я прислужую їй. З того самого моменту, як моя мати продала мене малу в замок, бо потребувала грошей. В дитинстві я вигадувала, що мої батьки були чесними, але вкрай бідними людьми. Але швидше за все моя мама була з тих жінок, що збираються вночі під ліхтарями. А батьком виявився раптовий чоловік, що хотів розваг та мав гроші.
Служити принцесі було почесним. Служити принцесі означало жити небідно. Але доводилося закривати очі на чимало різних речей. Вона вже не приділяла увагу кардиналам, лакеям і кухарям. Їхні голови, спотворені птахами, тепер були нанизані на палі по периметру Міста. І ніхто з нас не мав права залишати цього периметру. Кажуть, за межами Міста щодня сходить сонця. Проте вже не було в живих того, хто міг би це підтвердити. Ми ж усі жили в непроглядній темряві, яку тримали на відстані лише створені німими майстрами ліхтарі. Жили в чорноті вічної ночі і намагалися цього не помічати.
Я чудово розвинула в собі це вміння - не помічати. Я не помічала того, що служниці мертвої принцеси зникають одна за одною. Не помічала хробаків, які вгризаються в її обличчя. Не помічала того, що ліхтарів у місті робиться все менше. Так легко не помічати того, що тебе по-справжньому лякає.
Перевівши подих, я штовхнула рукою двері до спільні принцеси. 
Вона сиділа в своєму завішаному балдахінами ліжку. Пряма, наче вздовж хребта в неї була привʼязана палиця. Проте я щодня перевдягала її і чудово знаю, що палиці в неї не було. Були виразки, крізь які виднілися ребра. Проте сиділа вона так по своїй власній волі. А воля у цього мертвого тіла була сильною. 
Проминувши ліхтарника, я підійшла до маленького столика біля ліжка та запалила свічку. Запахло парафіном. Полумʼя свічки освітило обличчя мертвої принцеси, проте я відвернула погляд від нього.
Натомість я подивилася на ліхтарника. На темне волосся, що спадало на його широке чоло. На очі, які при світлі свічки здавалися чорними. Його обличчя не відображало жодної емоції. Про що він думав, дивлячись на живого мерця перед собою? Чи відчував огиду? Чи навпаки захоплення, як і більшість жителів нашого Міста? Я сподівалась, що не захоплення. 
Всі попередні ліхтарники приходили у цю спальню щоразу як місяць ставав оповні. І щоразу відбувалося одне і те саме. Незмінними є дії німого майстра і сьогодні. Він поволі розвʼязав мішечок на своєму поясі і вийняв з нього малу істоту. Вона світилася яскравим світлом та мала крила. Проте обличчя в неї було людським. Істота озирнулася довкола, скривилася і затріпотіла крильцями, намагаючись вирватися. Вона дивилася в мертве обличчя принцеси і беззвучно кричала. Проте мені здавалося, що я майже чую цей крик. І він був повен жаху.
Ліхтарник ступив кілька кроків до ліжка, на якому ніхто і ніколи з моменту смерті принцеси не міняв простирадла, і простягнув  руку зі світлою істотою в ній вперед.
Я заплющила очі. Я знала, що буде далі. І не хотіла цього знову бачити. Хоча навіть з закритими очима я відчувала, як напівзгнила худа рука з загостреними довгими нігтями вихоплює з рук ліхтарника маленьку істоту. Прямо зараз тонкі пальці роздирають нещасне тільце і відправляють його частини до розʼїденого рота. Гострі зуби обсмактують маленькі кісточки, чавкаючи та смокчучи. А тоді ті ж самі пальці, брудні і скривавлені, але вже менш зогнилі і більш пружні, кидають ті кісточки під ліжко. Я не відкриваю очей, але знаю, що тих кісточок там внизу вже сотні. Одного дня якусь служницю попросять їх прибрати, а потім вона зникне так само, як і інші.
Чавкання затихає і я насмілююсь розплющити очі. Дивлюся на ліхтарника, тільки б не дивитися на неї. І помічаю на його обличчі тінь презирства і зневаги. І ще щось. Це не огида і не страх. Це щось інше. Це ненависть, раптом усвідомлюю я. Він ненавидить її. Я лякаюсь, щоб вона також не помітила цей вираз на його обличчі. Тому твердими кроками проходжу до дверей і розчиняю їх. Я ніби вказую на те, що його робота тут зроблена. Це наглість з мого боку, проте ніхто не дорікне мені. Принаймні поки що. Ліхтарник розвертається і рушає до дверей. Потилицею я відчуваю на собі погляд мертвої принцеси.
Я веду німого чоловіка, який віддав голос за здатність робити ліхтарі, потаємними коридорами замку. Він віддав голос за здатність продовжувати життя принцесі, раптом усвідомлюю я. І мені стає сумно і морозно від цієї думки.
Ми виходимо з вкритих плющем дверей і я зупиняюся. Далі він рушить сам. Проте цей ліхтарник не залишає мене одразу, щойно опиняється на вулиці. Він розвертається обличчям до мене. Його широка, закутана в плащ фігура ховає мене від очей випадкових прохожих. Поруч немає жодного ліхтаря. Проте в світлі повного місяця я чітко бачу його сірі очі. 
Він нахиляється до мене і беззвучно рухає губами. Я не чую ані звука. Проте відчуваю його слова по рваному диханню на своїй щоці. «Їй треба покласти кінець». Я починаю тремтіти від жаху, проте киваю головою. Я раптом усвідомлюю, як сильно цього хочу - покласти їй та її правлінню над усіма нами кінець. Повернути сонце у Місто. Побачити його схід хоча б один раз у своєму житті. 
Моє серце калатає. Я не можу відвести погляду від його сірих очей. Він піднімає руку і торкається моєї щоки, наближаючи мою голову до себе. Знову щось проговорює до мене. Я не впевнена, що можу вірно вгадувати його слова. «Ми маємо знищити всі ліхтарі». Його дихання тепле. Його долоня мʼяка. «Знищити ліхтарі».
Він раптово відпускає мене і, розвернувшись, рушає вулицею вниз. Його фігура швидко зникає в тій тіні, яку відкидає замкова стіна. Якийсь час я продовжую стояти нерухомо. Мені страшно. Але разом з тим я відчуваю - скоро все зміниться. Не знаю, чи переживу я ці зміни, але їх вже не спинити.