Серце, що не знає світла

Вони рушили на світанку, коли Каар-Несхат ще дрімав у сутінках. Небо було кольору попелу, і навіть повітря здавалося важчим, ніж зазвичай — напоєним старою магією, що вилазила з тріщин у камені, як дим.

Шиз йшла попереду, тримаючи в руках уламок печатки. Вона світилась теплим срібним відблиском, але що далі вони заходили у західні руїни, то слабше мерехтіння ставало. Мов сама земля не хотіла, щоб цей шлях було знайдено.

— Якщо третя частина Ключа справді тут, — тихо мовив Альд, — вона захована не просто в глибині. Вона в серці міста.

Хесар кивнув, оглядаючи стіни, що здавались живими — на камені проступали символи, які спалахували й гасли, наче дихання.
— Серце Каару завжди билося в темряві. І той, хто до нього доторкнеться, ризикує злитись із ним.

Шиз зупинилася.
Її серце билося в унісон із гулом під землею. Вона відчувала, як щось кличе — не голос, а відлуння власних думок, що поверталося до неї зі стін.

Шиз Асшен… прийди… ти вже тут… ти завжди була тут.

Тіні почали згущуватись навколо. Здавалося, що саме повітря набуває форми — з нього проступали силуети давніх жителів, тьмяні, мов відбитки спогадів. Вони стояли мовчки, обличчя їх були без рис, лише блиск у порожніх очах.

— Це не примари, — прошепотів Хесар. — Це спогади міста. Його пам’ять.

— І воно пам’ятає нас, — додала Шиз, ступаючи вперед.

На підлозі розкрилася тріщина. З неї линуло світло — чорне, густе, ніби світло, що втратило надію. У його серці вирізьблений символ трьох кіл, але тепер вони рухались, обертались повільно, немов живі.

Альд зупинив її:
— Якщо спустишся туди — зворотного шляху може не бути.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але хіба ми вже не переступили межу, коли прийняли обітницю?

Вона ступила на край і дозволила темряві поглинути себе.