Тінь над Каар-Несхатом

Повітря Каар-Несхата змінилося. Шиз відчула це першою — легке тремтіння каменю під ногами, м’який гул у стінах, мов саме місто намагалося щось прошепотіти, але не могло знайти слів. Відлуння ходило вузькими переходами, і навіть вода у зруйнованих каналах здавалася неспокійною.

Вони сиділи біля старого фонтану, де світло ледь пробивалося крізь тріщини куполу. Альд малював на камені схему Ключа — три переплетені кола, тепер уже дві частини світилися. Хесар, стоячи осторонь, вдивлявся у темряву підземного коридору.

— Місто змінило ритм, — сказав він, не обертаючись. — Наче хтось дихає разом із ним.

— Хтось або щось, — поправив Альд. Його голос був спокійний, але в ньому прозвучала напруга. — Ми розбудили частину старої магії. І тепер вона шукає нас.

Шиз мовчала. Її руки тремтіли, але не від страху. Вона все ще бачила обличчя Шаараель — ту ж саму усмішку, те саме полум’я в очах. І десь глибоко в ній звучали слова: «Ключ — не предмет, а пам’ять. І ти — його остання частина».

Раптом вітер пройшовся залами, холодний, мов подих давнього склепу. Разом із ним — тихий, чужий сміх.

— Ви… відчули це? — прошепотіла вона.

Альд підвів голову.
— Так. Це він.

Тиша затягнулась, і з неї виринуло відлуння голосу, який не належав жодній людині. Він говорив одразу у всіх куточках зали, ніби сам простір став його рупором.

— Остання з лінії. Пробуджена. Ти принесла мені світло, якого не існує. І за це я дякую.

Шиз стисла кулаки.
— Хто ти? Покажи себе!

— Ти вже бачила мене, донько Каару. У полум’ї, у воді, в обличчях тих, кого втратила. Моє ім’я забули, але мої кістки лежать під цим містом.

— Харіель… — промовила вона, і камінь під ногами здригнувся, немов це ім’я саме по собі було ритуалом.

— Так мене колись називали. І я чекав. Тепер ти — остання, хто може розірвати мої пута. Але що зробиш, коли зрозумієш, що в тобі тече моя сила?

Альд ступив уперед, меч блиснув у темряві.
— Відійди від неї, тінь!

— Пізно, син зруйнованих. Твоя кров — теж мій спадок.

Вітер різонув сильніше, і над водою з’явилося марево — фігура, напівпрозора, з обличчям, що нагадувало і Шиз, і Альда водночас. Її очі горіли, як розпечене золото.

Шиз зробила крок уперед.
— Якщо ти справді пов’язаний зі мною, то скажи: чого ти хочеш?

— Свободи. Але не своєї — твоєї. Коли ти з’єднаєш усі частини Ключа, ми станемо одним. І тоді або світ відродиться, або впаде разом із нами.

Видіння зникло, і залишився лише холод.

Альд мовчав довго, потім прошепотів:
— Тепер усе ясно. Він не просто чекає — він прокидається. І час у нас закінчується.

Шиз підняла голову, її очі тепер світилися сріблом.
— Тоді ми знайдемо третю частину. І вирішимо, хто з нас — пам’ять, а хто прокляття.