Пам’ять, що не тоне

Шиз ступила вперед. Її босі ноги занурились у холодну воду, і та одразу відгукнулась — легким поштовхом, майже ласкавим, але всередині нього ховалась сила. З кожним кроком шум зовнішнього світу віддалявся, а тиша глибин ставала голоснішою. Вона чула, як у вухах дзвенить — ніби хтось зсередини співає пісню без слів.

Альд зробив порух, наче хотів її зупинити, але жінка-світло поклала руку йому на плече.

— Не заважай. Вона повинна побачити те, що сховане навіть від її тіні.

Коли вода досягла її грудей, світ навколо потемнів. Вона вдихнула востаннє — і пірнула.

Світ, у який вона потрапила, не був ні сном, ні реальністю. Шиз стояла серед моря з золи. Небо горіло червоним, а на горизонті здіймались чорні вежі — точнісінько такі, як у Каар-Несхаті, але живі, пульсуючі. З них виростали корені, що тяглися до неї, ніби хотіли торкнутись.

Попереду стояла постать у срібному плащі. Її обличчя було схоже на Шиз, але старіше, спокійніше, і в очах світився вогонь, який не належав людині.

— Ти… — прошепотіла Шиз.

— Так, — відповіла та. — Я — Шаараель. Верховна з жрецьких дочок. Колись я відкрила перші Ворота Каар-Несхату.

— Це я?..

Шаараель кивнула.
— Частково. Моя кров, моя пам’ять — у тобі. Але ти не продовження. Ти — наслідок. Я вчинила помилку, і місто стало тим, чим воно є.

Вітер підняв попіл, і Шиз побачила навколо тіла — сотні, тисячі. Воїни, жреці, діти, усі — застиглі, ніби закам’янілі. Їхні очі дивилися на неї.

— Що ти зробила?

— Я спробувала вберегти світ від проклятого, — тихо мовила Шаараель. — Але замість цього прив’язала його до міста. Його сутність проросла в нас. Ми стали частиною того, що хотіли знищити.

— Проклятий… це те, що пробуджується зараз?

— Так. Його ім’я забули навіть Зберігачі. Він не демон і не бог — лише відлуння того, хто колись був богом. Його називали Харіель, Палаючий, бо його душа не згоріла навіть у смерті.

Шиз зробила крок ближче.
— І ти хочеш, щоб я… виправила це?

— Ти — не я, — відповіла Шаараель, її голос став глибшим, лунким. — Але в тобі — вибір, який я колись віддала страху. Коли прийде час, або ти знищиш його остаточно, або дозволиш йому народитися знову через тебе.

Раптом земля під ногами розійшлася. Попіл перетворився на воду, і Шиз відчула, що її тягне вниз. Але цього разу вона не боролась. Вона знала — це не кінець, а початок.

Перш ніж зникнути, Шаараель доторкнулася до її чола.

— Ключ — не предмет, а пам’ять. І ти — його остання частина.

Коли Шиз виринула, повітря було гострим і холодним. Альд нахилився над нею, вода стікала з її волосся, але в очах тепер світилося інше світло — спокійне, майже нереальне.

— Ти бачила їх? — запитав він.

— Так, — відповіла вона тихо. — І тепер я знаю, хто я. Але якщо я — Ключ… тоді хтось інший уже шукає мене.