Випробування Пам’яттю

Храм Дзеркал стояв на самому краю Каар-Несхата — серед руїн, де камінь зливався з туманом, а небо здавалося розтятим. Його стіни були з чорного обсидіану, що віддзеркалював усе навколо, але спотворено — обличчя виглядали чужими, кроки здавались невірними, час втрачав форму.

Шиз ступила за поріг першою. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Альд і Хесар залишились зовні — випробування вона мала пройти сама. Так наказав Забутий.

«Тут не можна брехати. Навіть собі», — попередив він перед тим, як двері за нею зачинилися без звуку.

Всередині панувала тиша. Лише відлуння власних кроків здавалося голосом когось іншого. Дзеркала стояли рядами, створюючи безкінечний лабіринт, а в повітрі мерехтіли уламки світла, немов спогади, які чекали, щоб їх побачили.

Шиз торкнулася першого дзеркала — і реальність розсипалася.

Вона стояла серед сяючого міста. Каар-Несхат був живим і прекрасним. У центрі — високі вежі, жреці у білих шатах, співи, що лунали, як молитви. І серед них — вона. Але інша. У срібному плащі, з очима, сповненими рішучості.

— Це я?.. — прошепотіла.

— Так, — відповів голос поруч. Із тіней вийшов Альд — але теж інший, молодший, у золотому одязі. Його погляд був сповнений довіри. — Ти була однією з Хранительок. Ти знала, як зберегти рівновагу. Але… зробила інший вибір.

Картинка змінилася. Палац, що горів. Люди, які кричали. Магія, що виривалась із землі, як дикий звір. І вона — стоїть перед вівтарем із ключем у руках. Перед нею двоє: той самий чоловік із жаринками в очах і жінка у сріблі.

— Ти мусиш вибрати, — каже чоловік. — Врятувати місто — чи відпустити його.

— Якщо я врятую, воно знову впаде, — відповідає вона. — Якщо відпущу — загинуть усі.

— Усе має ціну, — шепоче жінка. — Ти вже заплатила частину.

Шиз відчула біль у грудях. Її минуле «я» підносить ключ — і світ розколюється.

Вона прокинулась на колінах перед другим дзеркалом. У руках — уламок, який тепер світився слабким сріблом.

— Це... ще одна частина мене, — прошепотіла. — І частина ключа.

Але попереду стояло третє дзеркало. Найбільше. Його поверхня була темною, як безодня.

«Ти пам’ятаєш, ким була. Але чи приймеш, ким можеш стати?»

Шиз зробила крок. І в дзеркалі побачила себе — але не як людину. Як істоту, сплетену зі світла й тіней, у чиїх очах горіли всі зорі міста. Вона зрозуміла: її зв’язок із Каар-Несхатом — не просто спадок. Вона — його Серце, його остання воля.

Сльози виступили на очах.
— Якщо я — частина міста, то я не маю права тікати. Я маю завершити те, що почала.

Дзеркало тріснуло, розсипалося, і в її руках з’явився символ — частина другого ключа, що тепер об’єднався з першим.

Світ навколо знову став реальним. Храм Дзеркал стих.

Шиз вийшла назовні — бліда, але сильна. Альд підхопив її, побачивши світло в її очах.
— Ти знайшла відповідь?

— Так, — прошепотіла вона. — Але разом із нею — ще більше запитань.