Голос Забутого

Шлях до глибин Каар-Несхата розпочався зі спуску в те, що колись було Великим Архівом. Стіни, вкриті символами й іменами, які більше ніхто не промовляв, тягнулися вниз без кінця. Повітря ставало важчим, а з кожним кроком ліхтарі тьмяніли, ніби саме світло боялося торкатись цих місць.

Шиз ішла попереду, тримаючи уламок ключа. Він ледь вібрував, реагуючи на щось, що чекало глибоко під ними. Альд ішов поруч — його кроки були впевненими, але очі постійно шукали небезпеку. Хесар замикав хід, несучи на плечі факел і невеличкий пакунок із залишками харчів.

— Відчуваєш? — прошепотіла Шиз, зупинившись перед широким проходом, що вів у темряву.
— Щось кличе, — відповів Альд. — І щось… дивиться.

Вони увійшли в залу, залиту блідим світлом, що не мало джерела. В центрі стояла статуя, майже людська, але з очима, схожими на глибокі провалля. Навколо — уламки дзеркал і розсипані книги, сторінки яких давно зотліли.

«Хто торкається пам’яті, ризикує загубитися в ній...» — промовив голос.

З темряви вийшла постать — висока, у темному плащі, обличчя приховане тінню. Її очі світилися м’яким, втомленим світлом.

— Ти прийшла. — Голос був старий, глибокий, ніби належав самому каменю. — Ти, що несеш уламки, шукаєш шлях до цілого.

— Хто ти? — запитала Шиз, стискаючи уламок ключа.

— Той, хто колись був Пам’яттю Міста. Але тепер я — лише Забутий. Мої ім’я і суть стерті, бо так захотіли ті, хто боявся істини. Я залишився тут, щоб чекати того, хто зможе зібрати все докупи.

Він наблизився, і в його погляді Шиз побачила відбитки давніх часів — вулиці, наповнені світлом, людей, які поклонялися зіркам, жреців, що тримали ключі до невідомого.

— У твоїх руках — частини того, що колись тримало цей світ у рівновазі. Але щоб з’єднати їх, ти мусиш згадати. Не лише минуле міста… а й своє власне.

— Я бачу сни, — прошепотіла Шиз. — Бачу обличчя, які не можу назвати. І місця, де я, здається, була.

— Це не сни, — відповів Забутий. — Це уламки твоєї пам’яті. Ти була серед нас. Ти бачила, як все починалося. І ти… — він замовк, і його голос став майже шепотом, — ти стояла біля воріт, коли ми втратили ключ.

Шиз завмерла. Альд зробив крок уперед:
— Що ти маєш на увазі?

— Вона була тією, хто міг зупинити падіння. Але не змогла. Бо вибрала життя замість пам’яті.

Земля під ногами затремтіла. Зал наповнився гулом — мов саме місто слухало їхню розмову.

— Ти маєш завершити те, що почала, — сказав Забутий. — Третій уламок лежить там, де сходяться спогади й забуття. У Храмі Дзеркал. Але щоб відкрити його — ти повинна пройти випробування пам’яттю. І побачити, ким ти була.

Шиз відчула, як уламок у її руках спалахнув попелястим світлом, ніби визнаючи правду.
— Я прийму випробування, — твердо сказала вона.

Забутий схилив голову.
— Пам’ятай: не кожен, хто шукає істину, здатен витримати її вагу.

Тиша повернулася, але тепер місто ніби дихало разом із ними. Попереду — шлях до Храму Дзеркал і випробування, що відкриє не лише минуле Шиз, а й справжню суть Каар-Несхата.