Сни про Забутого

Ніч накрила Каар-Несхат, і його вежі потонули в тумані, схожому на шепіт минулого. Шиз сиділа біля вогнища поруч із Хесаром і Альдом, тримаючи в руках другу частину ключа. Її пальці тремтіли — уламок був холодним, але в ньому відчувалася пульсація, мов серце, що б’ється десь глибоко під землею.

Альд мовчки спостерігав за нею, його очі — ті самі жаринки, що колись лякали її — тепер випромінювали спокій і розуміння. Хесар обережно спитав:
— Це вже другий фрагмент. Але ти змінилася, Шиз. Що ти бачила там, у храмі?

Вона не одразу відповіла. Її голос з’явився тихо, мов подих:
— Я бачила спогади... Чужі життя, біль, страх. І... його. Того, хто колись був тут і все забув. Він чекає на нас.

Ніхто не запитував більше. Бо кожен відчував — попереду буде ніч, що відкриє більше, ніж вони готові прийняти.

Коли сон огорнув Шиз, світ навколо змінився. Вона стояла посеред великої зали, залитої срібним світлом. Під ногами — розтріскана підлога, а навколо — уламки дзеркал, у кожному з яких — частина обличчя, знайомого, але водночас чужого.

«Пам’ятай мене...»
Голос лунав звідусіль, і кожне слово відлунювало в серці.

Вона підійшла ближче до одного з дзеркал — там стояв чоловік у темному одязі, з очима, сповненими туги. Він тримав у руках третій уламок ключа — і дивився прямо на неї.

«Ти шукаєш ключ, але справжня брама — в серці.
Я загубив своє ім’я, забув себе, щоб місто могло жити...»

Навколо нього здіймались тіні — обличчя тих, хто колись був жрецем, вчителем, другом. Усі вони шепотіли одне й те саме:

«Він пам’ятає тебе, але не себе...
Згадай його — і шлях відкриється.»

Шиз спробувала простягнути руку, але дзеркало розтрощилося, і світ навколо розтанув у сяйві.

Вона прокинулася серед ночі, дихаючи уривчасто. Альд сидів поруч, його обличчя осяювалося світлом вогнища.
— Ти знову бачила сон? — спитав він.

Шиз кивнула.
— Хтось… живий. Або майже живий. Він пам’ятає мене, але не себе. І я маю його знайти.

— «Той, хто забув себе…» — тихо повторив Хесар. — Може, він теж пов’язаний із ключем?

Шиз дивилася в темряву, де тіні рухались, ніби прислухались до їхніх слів.
— Так. Але щоб знайти його, потрібно спуститися ще глибше. До місць, де навіть місто мовчить.

У небі спалахнула тьмяна зоря, і Каар-Несхат, мов живий, здригнувся.

Її сни залишили відчуття передчуття — третя частина ключа чекає там, де пам’ять згасла остаточно.