Храм Пам’яті

Шиз відчула, що після пробудження спогадів саме місто почало поводитись інакше — камені, здавалося, стежили за нею, тіні нашіптували уривки молитов, а повітря стало густішим, ніби насиченим пам’яттю тисячоліть. Вона знала: це — знак, що шлях до другої частини ключа відкрився.

Її провідником став символ, який з’явився на долоні — кістяне світло пульсувало, немов серце, і тягло вперед. Кожен крок вів її у глибини Каар-Несхату, де вулиці ставали звивистими, мов спогади, а будівлі — зруйнованими свідками часу.

Зрештою, перед нею постала величезна споруда — Храм Пам’яті, один із найдавніших у місті. Його колони були зруйновані, проте на стінах ще лишилися фрески: зображення жреців, що тримають кістяні ключі, і жінки в білому, схожої на саму Шиз.

Коли вона переступила поріг, тиша вибухнула голосами — шепіт сотень душ, що жили, молились, помирали тут.

«Пам’ятай нас…
Не дай нам зникнути…»

Шиз притисла руку до серця. Вона відчула, що цей храм — не просто будівля. Це місце, де зберігається колективна пам’ять міста. І щоб знайти другу частину ключа, потрібно буде не просто шукати — потрібно прожити чиїсь спогади.

На вівтарі стояла чаша з темним блиском, схожа на воду, але не зовсім — у ній плавали відображення чужих життів. Біля чаші — напис давньою мовою:

«Хто прагне істини — нехай торкнеться пам’яті.
Але пам’ятай: чужі спогади можуть стати твоїми.»

Шиз вдихнула глибоко і занурила руку в чашу.

Миттєво її свідомість потягло вглиб — вона побачила юну жрицю, що стояла на сходах храму під час великої пожежі; чоловіка, який ридав, спалюючи власні книги, щоб урятувати знання; і натовп, який благав богів про порятунок, але чув лише відлуння.

І посеред цього болю — образ ключа. Його друга частина була захована в серці храму, у склепі під вівтарем, де спочивали кістки жреців Пам’яті.

Шиз прокинулась від трансу, відчувши, що її рука охолола, а долоня світилась символом другого фрагмента. Вона знайшла важкий камінь у підлозі, зсунула його, й перед нею відкрився хід униз.

Сходи вели в темряву. Повітря було застигле, як у могилі. Світло факела тремтіло, коли вона побачила склеп, де стояли саркофаги з кістяного каменю. І саме там, серед пилу, лежала друга частина ключа — уламок, що пульсував м’яким світлом, відгукуючись її серцю.

Коли вона торкнулась його, підлога здригнулася. Голоси стихли, але з темряви пролунав інший звук — повільне дихання.
Хтось — чи щось — пробудилося.

«Ти забрала те, що стерегли ми…
Пам’ять має ціну…»

З тіней виступила постать — страж Пам’яті, напівпрозора, з обличчям, що змінювалось щомиті, немов відображало тисячі облич.

Він підняв руку, і довкола Шиз завихрились уламки спогадів — вона бачила сцени загибелі, зради, забуття. Її серце билося швидко, але вона стояла непохитно.

«Я — одна з вас.
Я прийшла не вкрасти, а відновити.
Я пам’ятаю.»

І тоді страж зупинився. Його обличчя застигло в одному вигляді — старий жрець, у погляді якого була печаль.

«Пам’ятай, дитино міста…
Третя частина ключа — у серці того, хто забув себе…»

З цими словами він розчинився, а уламок ключа впав їй до рук.

Шиз вийшла з храму, відчуваючи тягар нового знання. Її сни відтепер будуть іншими.
А місто, здавалося, зітхнуло полегшено.