Камінь, що співає кров’ю

Коли Шиз сказала, що пам’ятає себе, щось змінилося не тільки в ній — місто відгукнулося.

Старі зали, якими ще вчора вони блукали без мети, тепер самі відкривали перед ними прохід. Колони спалахували м’яким тьмяним світлом, що спліталося в знаки, зрозумілі лише тим, хто мав кістяну кров.

— Місто приймає тебе, — мовив Альд, дивлячись, як стіни розступаються перед нею.

— Або готується проковтнути, — тихо додав Хесар.

Шиз не відповіла. В її голові ще жевріли уривки спогадів. Те, ким вона була. Те, чим могла стати.

Вони рухалися повільно, мов у сні. Кам’яні сходи вели все нижче й нижче, повз рельєфи з вирізьбленими обличчями — частина з них наче спостерігала за ними, частина плакала кістяними слізьми.

Нарешті вони опинилися у великій круглій залі. Стеля губилася в темряві, а в центрі стояв моноліт — чорний, гладкий, без єдиного шва. Навколо нього — кістяні арки, що утворювали щось схоже на павутину. Це було Серце Міста.

— Колись ти вже була тут, — сказав Альд. Його голос був обережний, як у того, хто торкається живої рани.

Шиз ступила вперед. Її руки самі тягнулися до моноліту. Як тільки пальці торкнулися холодного каменю, залу залило світлом.

Сотні голосів, що співали. І серед них — її голос. Команди. Закляття. Попередження.

А тоді — біль. Моноліт ожив.

Світ закрутився навколо. Шиз побачила:

• …себе в церемоніальному вбранні, коли вперше ввела магію в серце Каар-Несхата.

• …жерців, які сперечалися про використання сили богів.

• …саму мить зради — той, кого вона любила, тримав кинджал, а інші стояли осторонь, мовчки.

• …і голос, що вийшов із глибини. Той самий, якого вона сама колись розбудила.

Вона відсахнулась від моноліту, впала на коліна. Хесар кинувся до неї, але Альд зупинив його.

— Вона повинна пройти це сама.

— Це... не тільки моя провина, — прошепотіла Шиз, стискаючи груди. — Я була зброєю. Інші... вони знали, що роблять.

Вона підняла голову. Очі горіли срібним світлом, яке належало Харіель.

— Ми повинні зупинити те, що ще залишилось під містом. Перш ніж воно знову заговорить.

І місто відповіло. Стеля розкололась, відкриваючи спіральний прохід — вниз, ще далі, туди, де живе остання таємниця.