Той, хто не має імені

Вони залишили водозбірник, озираючись ще раз на фігуру, що знову застигла в тиші, мов зітканий із самої пам’яті міста. Шлях до третьої частини Ключа лишався невизначеним, але тепер у них була нитка — той, хто ховає її. Не ім’я, не напрямок, лише присмак давнього страху в словах охоронця.

Шиз тримала другий фрагмент у руках, і він почав реагувати на щось — вібрацією, що йшла крізь шкіру в саме серце.

— Він веде нас, — сказала вона. — Але не туди, де світло. Ми йдемо до самого коріння міста.

Вони пройшли крізь вузький міст із чорного каменю, де навіть тіні боялись падати. Далі — арка, яку ніхто з них раніше не бачив, хоча, здавалося, вона була тут завжди. За нею починався коридор, що вів униз — далі, ніж будь-який інший хід, який вони долали досі.

Тут повітря було важким, наче кожен вдих забирав спогади. Шиз почала втрачати орієнтацію в часі. Здавалося, що вони йшли не хвилини, а століття.

— Тут… усе інакше, — прошепотів Альд. — Це не частина Каар-Несхата, яку будували люди.

— Це — те, що місто виростило саме з себе, — відповів Хесар. — Частина, яку навіть жреці не змогли підкорити.

Коли вони вийшли у кам’яну залу, що пахла кістками та ладаном, простір навколо змінився. У центрі стояла постать — висока, закутана в темну мантію, що не рухалась.

— Ви наблизились до того, що не мало бути знайденим, — пролунало, хоча губи постаті не ворушились. — Ви несете ключі, але не знаєте, що відчиняєте.

— Хто ти? — запитала Шиз.

— Я — Пам’ять, яку стерли. Ім’я, якого боялись. Я зберіг третю частину… бо лише я знав, що станеться, коли всі частини зійдуться.

Постаті вистачило одного руху пальця, щоби простір навколо спотворився. Вони побачили видіння — місто, що падає, небо, розірване білими тріщинами, і щось, що виходить із землі, скидаючи шкіру старих богів.

— Якщо ви хочете третю частину… доведеться згадати те, що в вас самих було забуте.

Шиз зробила крок уперед. Видіння не зупинялося, але її не лякало.

— Я готова. Навіть якщо в мені — частина того, що місто боїться. Навіть якщо я — дзеркало того, хто знищив цей світ.

Постать нарешті підняла голову. В її очах не було гніву — лише втома.

— Тоді слухай… і згадуй. Бо третя частина не просто фрагмент. Вона — спогад. Твій.