Мешканець глибин

На ранок, поки місто ще не прокинулось повністю, вони вирушили далі — у західні лабіринти, що вели до одного з найглибших водозбірників міста. Там, за словами Зберігачів, залишались ще ті, хто «не залишив надії».

Шлях пролягав через напівзатоплені зали, де вода світліла в темряві, немов світло йшло знизу. В повітрі відчувалась тиша, глибока й чужа. І серед тієї тиші вони побачили його.

Фігуру в стародавньому обладунку, що сиділа на троні, частково затопленому. Його шолом був розбитий, а обличчя — не молоде, але ще живе. Він підвів голову, коли вони наблизились.

— Ви несете частини. Я відчуваю це.

— Хто ти? — запитала Шиз.

— Я був охоронцем вод, коли ще був світ. Я залишився, бо клявся берегти Серце… і тих, хто з ним зв’язаний.

— Ти знаєш, де третя частина?

— Ні. Але я знаю, хто її ховає. І знаю, що коли ви знайдете її — місто прокинеться остаточно. А разом із ним — і те, що давно не мало імені.

Він поглянув на Шиз. Його голос став м’якшим:

— У тобі є щось більше, ніж просто спадкоємність. У тобі — вибір. І цей вибір визначить, чи матиме Каар-Несхат майбутнє… чи залишиться в кістках навіки. Бо не в печатках і уламках сила міста, а в тих, хто здатен втримати його пам’ять і не скоритись шепоту темряви. Твоє серце — дзеркало для цього місця. І якщо в ньому буде співчуття, мудрість і рішучість, місто відгукнеться. Якщо ж буде страх чи гнів — воно поверне їх сторицею. Каар-Несхат — не просто камінь. Це жива свідомість. І вона тебе вже слухає.