"Пам’ять з минулого світла"

Шлях вивів їх до стародавнього архіву — місця, де навіть повітря здавалося просякнутим забутими словами. Високі книжкові стелажі простягались у пітьму, порослі пилом і павутинням часу. Скрізь лежали обвалені сувої, уламки пергаменту, уламки знань.

Світло ліхтарів висвітлювало лише частину простору, а решта лишалася в напівмороку — але Шиз відчула: вони не самі.

— Хтось тут є, — прошепотіла вона.

— Я знаю, — озвався голос з темряви. Старий, але не зламаний. Неспішний, як вода, що точить камінь.

З тіні вийшов чоловік. Його постать була згорблена, а обличчя вкрите зморшками, які тягнулися, мов стародавні тріщини. На ньому був потертий халат бібліотекаря, а на грудях — бронзовий знак зі сплетеними рунами.

— Вітаю, діти Каар-Несхата. Я — Орен. І я пам’ятаю Ха’ріеля таким, яким він був… до того, як його торкнулася тінь.

Альд напружився, але не поворухнувся. Шиз зробила крок уперед:

— Ти знав його особисто?

Орен кивнув.

— Ми вчилися разом. Він був блискучим. Не просто мудрим — він умів слухати саме місто. Там, де ми бачили лише написи, він чув голоси. Але саме ця здатність його і зламала.

— Чому? — спитав Хесар. — Як знання могло його знищити?

Орен поглянув на нього довго, ніби зважуючи, чи варто говорити.

— Бо він був занадто відкритий. У глибинах міста є речі, створені не людьми. Навіть не богами. Старіші за розум. І коли Ха’ріель доторкнувся до їхнього сліду, він уже не був тим самим. Спочатку він мовчав, потім — почав писати. А потім… слова в нього більше не були його.

Шиз стиснула долоні.

— Ти залишився тут, щоб чекати?

— Ні. Я залишився, бо обіцяв. Хтось мав зберегти правду. Місто просило, і я залишився… Я чекав на тебе, Шиз Асшен.

Її серце завмерло. Знову — це відчуття, що її знали ще до того, як вона сама знала себе.

— Чому я?

— Бо ти — не просто спадкоємиця крові. Ти — остання, хто здатен почути місто і не зламатися. Ха’ріель мав таку здатність… але не мав сили серця. У тобі — інше світло. І саме тому ти зможеш завершити те, що він почав… або зупинити.

Альд підійшов ближче.

— Ти бачив, коли Ха’ріель змінився?

— Так, — голос Орена зірвався. — І це найстрашніше, що я коли-небудь бачив. Як людина перестає бути собою. Як його очі стали порожніми… Як він говорив чужими словами, а ми не одразу помітили.

Орен витяг стару карту з тканинної обгортки і передав її Шиз.

— Тут — місце, де він востаннє був… Храм Серця. Там усе почалося. І, можливо, там усе має завершитись.

Шиз обережно взяла карту, і в той момент усередині неї щось зрушилось. Шепіт міста став чіткішим. І в ньому — скорбота, страх, і… надія.